Ціна помилки - Ruslan B

Відчуття, що поволі переходили в солодкий, кольоровий сон танули, губилися, покривалися туманом. Скільки він пробув у такому стані десь там у напів задумі і наполовину забутті – ніхто не скаже. Але напевне достатньо довго. До кімнати хтось увійшов. Було чути чиїсь кроки. Радик трохи припідняв голову і побачив перед собою обличчя Безбородька. Той стояв і дивився на сонного хлопця і щось про себе бурмотів.

– Ага… А ти бачу вже встиг і проспатися! Молодець, часу не марнуєш! Це добре! Завтра треба буде цілий день на ногах бути тому ходи щось поїж!

– О, дякую! Я.. я цей… ну... Не дуже голодний…

– Ну все одно варто! Ти ще не пробував як смачно готує моя донечка! Тобі дуже сподобається! – запрошував старий.

Що правда остання фраза змусила Радика занепокоїтися про свій шлунок. Він ще добре пам’ятав той чай. «Ну аж ніяк не добре. – думав про себе хлопець. – Бачив я вже її можливості на кухні! Господи! Та вони мене отруїти можуть з такими темпами!»

– Ну в такому разі мушу піти!

– А ти цікавий малий. – усміхнувся Володимир Сергійович. – Люблю таки людей!

«Ще б не любити! Сам запросив! – далі невдоволено подумки бурчав Радик. – Я що просився сюди! Тепер терпи мене…».

На кухні побутувала якась невидимо напружена обстановка. Що саме є її джерелом Радик не міг точно визначити. Однак, це йому явно не подобалося. Тиша яка була, здавалася для нього гробовою. Він не знав з чого почати але так терпіти теж не хотів.

– Тобі ще раз чаю. Чи може … – спитала дівчина звертаючись до Радика.

– А кави не можна?

– На ніч!? – здивовано спитав старий. – Ти ж спати не будеш!

– Нічого страшного. Буду спати. Зрештою, я і так не сплю довго! Коли тиша краще про щось думати!

– Ов, то ти любиш тишу! Любиш її слухати. Доречі, твій твір … Його визнано кращим серед всіх початківців! Ну і тому ти  тут…

– Ну так… Якби не ви – то …

– А що я? Я лише показав їм те, що ти мені дав! Прямо таки всі папери! Вони зараз його «Розшифровують» і друкують! – і старий розсміявся. – А бачив би ти їхні рожі коли вони переглядали все це… «О Боже, який же це почерк…. Докторський» – кричав Стахурський!»

– Так, з почерком у мене справді…

– Нічого страшного! У Вероніки ще гірший он і що!

– Тату! – обурено перебила дівчина. – Не такий вже й поганий! Просто я завжди не встигаю!

– Так, так ти ж у нас зайнята!