Піти від невірного - Адалін Черно

— Я поїду, дівчатка, — встаю з-за столу, прихоплюючи свою сумочку. — Няня написала, близнюки вимагають мене додому.

Я брешу, тому що ніхто мені насправді не писав. Наша няня чудово справляється зі своїми обов’язками. Втім, за ті гроші, що ми їй платимо, було б дивно, якби було навпаки. Женя приходить до нас щодня, але ненадовго. Максимум — на чотири-п’ять годин, і переважно, щоб позайматися з близнюками, бо мене вони не сприймають як вчительку, тільки як люблячу маму, яка готова здувати з них порошинки.

— І за що ви їй платите? — обурюється Марі. — Не може відволікти дітей від спідниці матері.

— Мені шкода, — поспішаю до виходу, де мене наздоганяє Мая.

Її єдину не обдурити. Вона знає, що я чимось засмучена, але й допитуватись не буде. А ось обійняти й підбадьорити — у її дусі.

— Ти чого розкисла? Через слова Марі? Забудь. Вона в нас, ти ж сама знаєш, вважає, що жінка повинна бути богинею, що б не трапилося.

— А може, і справді повинна, Має? Я якось здала.

— Дурниці не кажи. Сексуальна сукня та шпильки нічого не означають, крихітко. Зрештою, у неї немає обручки на пальці.

Моє таксі зупиняється за кілька метрів, водій вмикає аварійку, і нам доводиться попрощатися. Я збігаю сходами й сідаю на заднє сидіння автомобіля, хоча збігаю — це, звісно, ​​гучно сказано. Швидше, сповзаю. Незважаючи на те, що під час вагітності я не набрала зайвих кілограмів і вигляд маю цілком мініатюрний, живіт усе ж таки не дозволяє рухатися так, як раніше. Іноді я нагадую собі незграбну каракатицю, хоч і гадки не маю, як вона виглядає. Припускаю, що як я хвилину тому, коли спускалася сходами.

— Вам на Олександрівську?

— Так. Тобто… Вибачте, а ми можемо під’їхати до бізнес-центру тут неподалік? «Граніт» називається.

— Так, можемо. Їдемо туди?

Водій дивиться на мене через дзеркало заднього виду, чекаючи на підтвердження, а я зволікаю. Навіщо я їду до офісу чоловіка, що збираюся там робити? Але, незважаючи на сумніви, усе ж таки киваю і міцніше стискаю сумочку, вдавлюючись спиною в сидіння.

Автомобіль зупиняється поряд із бізнес-центром занадто рано. Не минає і десяти хвилин, як я прощаюся з водієм і виходжу надвір. Щулюсь від різкого пориву вітру й у нерішучості стою під будівлею, що височіє наді мною. Всередину зайти після вчорашнього страшно, а зовні стояти небезпечно. Тут багато вільного місця, є де розгулятися вітру, ще бракувало захворіти перед пологами.

Це трохи протвережує. Я підіймаюся сходами, безперешкодно проходжу пост охорони й заходжу в ліфт. Мене тут добре знають, я бувала в центрі Динара багато разів. У перші роки, коли ми тільки одружилися, приїжджала сюди, щоб просто його побачити. Трохи пізніше — щоб привезти приготовлену з любов’ю вечерю, а тепер іду, щоб перепросити за те, що зачинила двері до спальні.

За десять років я привезу документ про розлучення?

Варто лише подумати, як до горла підкочує колюча грудка. Я навіть забуваю вийти на своєму поверсі. Стулки зачиняються, і я приходжу до тями. Тисну на кнопку, виходжу в порожню приймальню. Поліни на робочому місці чомусь немає. Бачу самотньо складену стопку тек, закритий ноутбук і, зважаючи на все, незачеплений стілець, засунутий під стіл.

Біля дверей до кабінету зупиняюся. Що як Динара немає на робочому місці? Чи в нього важливі переговори? Чи він не захоче мене бачити? Чи…

Двері відчиняються несподівано, не дозволяючи додумати.

— Ясмін? — чоловік здається збентеженим, але відходить убік, пропускаючи мене всередину.

— Ти кудись збирався?

— Ні. Почув, як приїхав ліфт. Поліни немає, тож доводиться частину її обов’язків узяти на себе.

— Щось трапилося?

— Звільнилася без пояснення причин. Шукаю нову секретарку, але це не так швидко, як мені хотілося б.

— Динаре, я…

Повертаюся до чоловіка, вибачення застряють у горлі, коли бачу на дивані плед та подушку. Господи, адже він тут спав. Не десь там, де я вже встигла уявити, а в офісі, на зовсім незручному дивані, де, впевнена, навіть ноги його до ладу не помістилися.

— Ясмін.

Чоловік підходить першим і, перш ніж я встигаю хоч щось сказати, обіймає мене, цілуючи в скроню. Ми не перший рік одружені, і це не перша наша сварка, але ніколи раніше Динар не йшов спати поза домом. Сьогодні — вперше, і я дуже боялася, що це увійде у звичку.

— Пробач мені, — вибачаюсь не за захід, куди б так само не пішла, як і вчора, а за те, що зачинила двері.

Я вчинила по-дитячому, а він піддався чоловічій гордині й поїхав, голосно грюкнувши дверима. У результаті нікому від цього краще не стало. Ми, немов двоє винних, стоїмо в обіймах одне одного. Динар м’яко гладить мене по спині, а я витираю мокрі щоки об його дорогу сорочку й ніяк не можу розтиснути руки й відпустити тканину його піджака.

Може, Мая має рацію? Хіба є різниця, якої висоти шпилька підборів і виріз декольте на сукні, коли на пальці обручка від коханого чоловіка, так само готового втішати тебе, тому що ти хоч і не права, але все ж дівчинка? Його дівчина.

Здається, Динар давно мене так ласкаво не називав, хоча раніше дуже часто акцентував на цьому «моя дівчинка», «моя кохана», «моє життя». Це кудись пішло. Іноді прослизає, але далеко не так часто, як раніше.