Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— А тепер запрягайся ти, — сказав змій.

І покірно натяг на плечі шлею ченчик, а змій став до чересел. І вйокнув, і згукнув змій, плеснувши язиком, ніби канчуком, і потяг ченчик плуга на друге коло, гублячи криваві краплі поту із чола.

Так і вчинили вони місце для бою, й витоптав його лапами змій, щоб пляц битий став і твердий, і випустив у повітря струменя вогню, що шугнув у чорне небо й розсипався на тисячу іскор.

— Ще раз питаю, складачу научальних віршів, — рикнув, наче лев, дванадцятиголовий змій. — Битися будемо чи впокоришся?

— Хочу, щоб ти мене вбив, — печально сказав ченчик.

— Будемо битися, — героїчно згукнув молодець із булавою.

Тоді й почався бій десь такий, як це описують у казках. Билися шалено молодець із змієм, по черзі вганяючи один одного у землю, а в цей час малий, сухий і кволий тілом ченчик, узявши бозна-звідки лопату, копав криницю. Йому вже стало нестерпно гаряче, тож скинув мокру мантію, від якої густо валила хмара пари, а він все копав, копав, вергав землю, сам себе в неї закопуючи, а біля нього чулися войовничі погуки, забиті в землю почержно змій чи молодець виривалися з неї, ніби рвалися гарматні ядра, і, ніби ядра, падали відрубані зміїні голови, і чувся рев, і крик, і вибухи, і ляменти, і войовничі заклики, а ченчик копав і копав, тяжко вергаючи землю. І німо дивився на ту дивовижну битву ворон, умерзлий у повітря, бо не знав і здогадатися не міг, хоча мудрий був і жив тисячу літ, чим це все закінчиться, і до чого йдеться, і що це за міфічна битва така точиться в цьому дивному світі. А ченчик копав і копав, заховуючись поволі в землю, спершу по коліна закопався, тоді по пояс, згодом по пахви, відтак вигулькувала із ями ченчикова мала й мокра голова із неймовірно виряченими очима. І коли зникла в землі до решти, бухнула земля білим стовпом, який виріс над степом, ніби велетенський гриб, оповиваючи димом і розсипаючись на тисячу крапель. І сталося ще одне диво, яке й побачив умерзлий у повітря тисячолітній ворон: змій раптом став дибці і завив у небо єдиною із дванадцяти вцілілою головою, єдиною із дванадцяти пащекою. Розпечене його тіло спалахнуло, ніби був солом’яний, і запалало велетенським смолоскипом, швидко згоряючи. Від того полум’я запалився й молодець із булавою й мотався по колу, оточеному двома високими валами, наораними змієм та ченчиком, падав, качався, бажаючи збити із себе вогонь, що його поїдав, але той ще більшав і скаженів, отак і згоряв із відчайними і жахкими криками молодець, аж доки не перетворивсь у жменьку попелу.

Тоді вибухлий вгору білий стовп почав опадати, і з нього виступив малий, сухий і кволий тілом, але з гарним янголячим лицем ченчик, білий, як лунь, із торбою за плечима і з патерицею в руці…

…Було навколо тихо. Климентій лежав, безсило розкинувшись на ложі, і йому здавалося, що стеля над ним спрозоріла, і побачив він останні зорі, що їх швидко поїдало ранкове світло. Біля нього, розпалена й розмлоєна, лежала молодичка, а він відчував на душі мир.

— А що, панотче, — спитала молодичка, — пізнав спокусу? Чи ж солодка?

— Як мед, — мовив хрипко Климентій. — Але гіркцй. Дякую тобі, Боже, що дав мені хоч раз у житті його покуштувати. Тепер і каятися буде за що.

Молодичка розсміялася. І той сміх був наче розлите в цьому ранку перше сонячне проміння. Сам же Климентій поволі наповнювався печаллю. Адже увіч відчував, більше того, знав, що тіло його порожніє, замовкає, втишується, змиряється і ніби всихає, що волосся його білішає, і він, хоча й дістав волю від того, кого перебрав на себе й пустив у себе, чомусь не відчував од того радості. Адже чудово знав, що він уже в цьому світі не для життя. Ще походить дорогами, ще зустріне різних людей, ще лишить для них трохи добра, ще понавчає їх і напише ряд віршів, але все те буде не таке, як раніше, раніше було справжнє, а тепер імітоване. І все тому, що він вийшов аж на таку боротьбу, до якої не май достатньої сили. Згорів змій, але згорів і молодець, а з’їв їх один і той же вогонь.

Климентій зітхнув і скосив око на оголене жіноче тіло, що вільно лежало побіч нього. Ранок освітив його, і воно світилося. Ясним і рівним світлом, таємничим, принадним і прегарним. І він раптом задихнувся від почуття, якого ніколи не відав і яке, наче ота лапа уві сні, болюче зчавило йому горло. Адже те тіло хоч і лежало поруч, але вже віддалилося від нього настільки, що дістатися до нього вдруге не буде в ньому сили. Бо він у цьому світі таки не для життя. Адже свою вирішальну битву відбув. Битву, в якій не буває переможця, хоч переможені є. A щe збагнув, що святі отці, котрі умертвляли тіло, разом із бісом плоті долали в собі й Бога й плоті, таж-бо з’єднання чоловіка з жінкою зумовлює вічність людини, поки світ світом, а вічність і є Бог.

1997 р.

Історія ця справжня і