Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Виходячи на подвір’я, Сіамець Рекс насамперед обходив пастки. Їх було три, і дві з них він зробив сам. Але спрацювала третя — та, на яку він розраховував найменше. Цементна яма. Незрозуміло було, хто її викопав і навіщо, але пастка вийшла непогана. Рекс покидав у неї риб’ячий потрух, знайдений на смітнику, та прикрив дошками, приховуючи від сторонніх очей. Дощі заважали перевіряти яму щодня, але іноді він про неї згадував. Потрух із кожним днем пахнув дедалі примітніше. В одну з перевірок, підійшовши до ями, він почув вовтуження й тихе бурчання.

Підкравшись, Сіамець Рекс встав навкарачки та зазирнув під дошку. Пахло протухлою рибою. Облізлий від дощів і бруду рудий кіт зашипів на нього, вигнувши спину. Рекс радісно свиснув і відповз геть. Повернувся він з кишенями, набитими камінням. Кіт, прочувши свою долю, спробував вискочити. Рекс збив його уламком цеглини. Потім почав метати решту. Дош­ки заважали цілитися, тож каміння летіло, не влучаючи. Рекс боявся, що кіт вискочить або почне волати. Кіт дійсно почав волати, і його зойки привернули увагу. Рекс не відразу помітив Кульгавого, а коли помітив, було вже пізно вдавати, ніби він опинився коло ями випадково.

Кульгавий — золотоволосий горбань з неприємними очима й вивернутою ногою — був одним із людей Черепа.

— Розважаєшся? — поцікавився він, зупинившись біля Рекса та зазирнувши в яму.

Кіт метався, штурмуючи гладенькі цементні стіни. Може, він би навіть і вистрибнув, коли б не підбита лапа. На трьох ногах кіт позбувся стрибучості.

— Виймай звідти тварину, — звелів Кульгавий, закурюючи.

Сіамець позадкував. Кульгавий упіймав його за шию.

— Я не можу. Там глибоко. Якщо прибрати дошки, він сам вистрибне.

Кульгавий промовчав. Рекс почав знімати дошки. Прибравши останню, подивився на Кульгавого.

— Виймай тварину, — сказав той байдужим тоном. — Доки я тебе самого туди не скинув.

Рекс нагнувся й запопадливо помуркотів, але кіт зачаївся, не подаючи ознак життя. Зітхнувши, Сіамець почав сповзати до ями. Стрибати він боявся. Тому що нога.

Кульгавий стояв на самому краю. Рекс скоса зиркнув на нього — на злий, безгубий проріз рота, а тоді, змруживши очі, повалився на дно ями.

Кіт від його падіння зовсім ошалів. Рудою блискавкою шугнув по стінах, зриваючись і нявкаючи. Рекс обмацав ногу; переконавшись, що вона ціла, Сіамець спробував упіймати кота, проте кіт не давався.

— Не можу його зловити! — крикнув Сіамець. — Він дряпається!

— Лови, — відповів незворушний голос.

Кіт виписував навколо Рекса летючі зигзаги. Рекс спробував схопити його за хвоста. Вивернувшись, кіт різонув кігтями, зі здавленим зойком стрибнув Рексові на голову й вискочив з ями. У руках у Сіамця залишилися руді шерстинки. Котяче волання віддалилося у напрямі гаражів і злинуло до небес.

Рекс зачаївся, вичікуючи. Обличчя та руки горіли подряпинами. Спочатку вгорі було тільки небо. Потім з’явився Кульгавий. Оточений золотистим сяйвом волосся, в смугастому піджаку кольору гірчиці. Він тримав уламок цеглини. Сіамець перелякано вирячився на цей уламок.

— Пограймо у гру, — запропонував Кульгавий. — Ти будеш кіт, а я буду ти. Дуже цікава гра. Почнімо?

Уламок цеглини полетів униз. Закричавши, Рекс сів навпочіпки, прикриваючи голову.

— Цікаво, правда? — запитав його Кульгавий. — Тільки даремно ти не ухиляєшся. Я ж можу й поцілити.

Шпурнувши ще два камені, Кульгавий висмикнув Сіамця вгору за комір. Сіамець просмердів рибою, обм’якнув, як ганчірка, й висів у його руці, заплющивши очі. Але варто було Кульгавому покласти його на землю, Рекс ожив і, перевалюючись по-краб’ячому, рвонув до Дому. Кульгавий простежив за ним поглядом, сів на складені дошки та закурив, струшуючи попіл до ями.

У Чумній кімнаті хлопці перекидалися боксерською рукавичкою. Транзистор кричав. Фокусник накривав хом’яка циліндром, піднімав циліндр — і сумно зітхав. Хом’як, який так і не призвичаївся до циліндра, жадібно поїдав картопляне лушпиння, заспокоюючи нерви.

Сіамець Макс у сорочці в горошок сидів на підвіконні, розплескавши об скло ніс та губи, і тоскно дивився в двір. Йому було не по собі. Його навіть нудило від тривоги.

— А Сліпий знову вночі десь ходив, — повідомив Смердючка, обіймаючи спійману рукавич­ку. — Цікаво, куди?

— Дуже хочеш знати — поїдь за ним і подивися, — запропонував Вовк.

Рукавичка стукнула Вовка по щоці, тож він її відкинув.

— І поїду, — пригрозив Смердючка. — Тільки він мене почує. І користі від моєї поїздки не буде ніякої.

— Дай бідному гризунові спокій, — попросив Горбач Фокусника. — Він через тебе їсть, як божевільний.

— Значить, на нього діє, — зрадів Фокусник. — Може, він їсть, щоб не зникнути. Набирає зайву вагу.

Увійшов Сіамець Рекс. Подряпаний і брудний, просмерділий тухлою рибою. Не дивлячись на брата, прокульгав до свого ліжка і ліг лицем до стіни.

«Я знав, — сумно подумав Макс. — Знав, що з ним щось трапилося. Щось недобре».

Здохляки тактовно ні про що не запитували. Хом’як, перевалюючись, утік під ліжко. Вовк малював собі на щоці татуювання.

Сіамець лежав тихо. Рухалася тільки його рука, видряпуючи бритвою на стіні: «Смерть Кульгавому». Макс підійшов до брата й зазирнув через плече.

Дім не спав. Можливо, спали вчителі та вихователі, собаки й телевізори, але Дім не спав. У його надрах, під самим корінням, народжувалася музика, просочувалася крізь стіни та стелі, й він ледве помітно двигтів, коли вона його стрясала. Усе це йшло з підвалу.

Темними коридорами прокрадалися постаті Чумних Здохляків. Тихо постукувала милиця Фокусника. Слон сапав під вагою Смердючки, що сидів у нього на шиї.

Вервечкою білих піжам вони спустилися сходами, відчинили зовнішні двері та вийшли на подвір’я, чорне від безмісячної ночі. Такою ж вервечкою прокралися до підвальних вікон і посідали перед ними на землю, а потім лягли. У підвалі, обладнаному під бар, казилися старші. Вікна спалахували помаранчевим і зеленим, шиби деренчали від тупоту танцюристів, у різноколірному калейдоскопі металися темні фігури. Завмерши, хлопці дивилися всередину.

Прекрасніші, ніж бійки старших, тільки їхні розваги. Пивні оргії, фантастичні танці склеє­них, вальси візків і дика, зі скреготом, музика, яку вони незрозуміло де роздобувають. Здох­ляки щосили витріщалися на низькі віконця, запевняючи один одного, що їм у них щось видно, хоча нічого, крім кольорів, які постійно мінилися, розгледіти було неможливо. Зате можна було оглухнути, осліпнути й померти від заздрощів. Вони лежали, терпляче вткнувшись носами в холодні підвальні ґрати, кліпали, засліплені спалахами, і їм здавалося, що вони і справді щось бачать.

Лежачи між Сіамцем і Фокусником, Стрибунець поглинав кольори: жовтогарячий, зелений, білий, синій… І завивання музики. З кожним схлипом пісні на високій ноті він чекав, що ось зараз, під виття й стогін цього прекрасного шабашу, з підвального вікна вилетить старшокласниця на мітлі та помчить у чорне небо, розсипаючи іскри та несамовито регочучи. Звісно, це буде Відьма…

«ДАВАЙ! ХУТЧІЙ!» — звискнула пісня.

Вона проб’є діру в шибі, й за нею в цю діру вилетять усі інші: спланерують на одному рівні з землею, а потім зринуть, шугнуть свічкою — один, другий, третій. І помчать серед туманних хмарин, на льоту перетворюючись на веселих кошлатих чортів. Може, після них на землі з них залишаться амулети, що пообривалися й позлітали.

Пісня була саме про це. Старші металися, розгойдувалися, спалахували, забарвлюючись у різні кольори, але залишалися на місці, не могли відлетіти, так наче