Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

визирнуло призахідне сонце, і кімната стала золотисто-багряною. Неважливо, що це була не та пісня. Стрибунцеві здавалося, що й цю він знає. Знає, як самого себе, як щось, без чого не було б ні його, ні всіх інших. Замість підвалу було кафе, але голос усе одно кликав. Піти кудись крізь стіну дощу. Куди — ніхто не знає. І навіть не потрібно розбивати скло. Треба просто пройти крізь нього, наче крізь воду, а потім крізь дощ — і нагору. Столи танули картатою мозаїкою скатертин, розчиняючись у музиці. Час застиг. Дощ простукотів по обличчях та долонях. Багряне світло зникло, золото розтануло. Тільки голова Стрибунця золотисто світилася в темному кутку — його голова і вії.

Пісня закінчилася, але в голосу на платівці було ще багато таких — для тих, хто вмів слухати, і Стрибунець слухав, поки Гібон не замінив платівку на іншу, з іншим голосом, котрий не вмів змусити себе впізнати. Голови старших захиталися, пальці забігали, ялозячи склянки й наповнюючи попільнички. Під столами пройшла кицька з блискучою спиною, пройшла, жалібно нявкаючи, їй кинули недопалок та м’ятний льодяник. Стрибунець зітхнув. У цій пісні не було навіть кавових людей. У ній не було нічого. Просто попискувала жінка.

Дві дівчини з яскраво-червоними губами від’їхали від свого столу. Одна підняла з підлоги кицьку та притулила її до грудей. Хтось увімкнув світло — і відразу скрізь заклацали вимикачі. Над столами засвітилися зелені парасольки торшерів. Жінка співала про те, як її покидають. Уже другу пісню підряд.

Стрибунець встав, відлипаючи від стіни й від нагрітого його теплом телевізора. Пальма хитнулась, і мавпа розвернулася порожнім зворотним боком. Білою ниткою він пройшовся поміж столами, розрізаючи димову завісу підводного царства. Підводного — тому що зелені торшери й позеленілі обличчя. Підійшов до рундука й тихо про щось запитав. Старші звісилися зі стільців-грибів, сказали:

— Що-що? — і засміялися. Гібон у білому фартуху подивився на нього згори, як на щось не варте уваги.

Стрибунець повторив питання. Обличчя старших весело вищирилися. Гібон вийняв з кишені фломастер, почеркав ним по серветці та поклав її на край рундука.

— Прочитай, — наказав він.

Стрибунець подивився на серветку:

— Ведений дирижабль, — прочитав він тихо.

Старші зареготали:

— Свинцевий! Дурнику!

Стрибунець почервонів.

— Чому свинцевий?

— А щоб зручніше було шибки бити, — байдуже відповів Гібон, і старші знову зареготали.

Під їхній дружний регіт Стрибунець, мокрий від сорому, вилетів з кафе, ховаючи в затискачі протеза грудку серветки. Хто їм сказав? Звідки вони дізналися?

У Чумній кімнаті стінами летіли звірі. Чигаючи на безтурботних перехожих, у засідці ховався гоблін. Стрибунець сів перед тумбочкою, на якій стояла друкарська машинка, і розтиснув затискач. Серветки не було. Кулак руки-не-руки не стискався по-справжньому. Стрибунець примружився, потім розплющив очі й відстукав на клавішах те, що пам’ятав і без папірця. Висмикнув листок і сховав до кишені. Він був засмучений. Засмучений дирижаблем. Бо не міг зрозуміти: до чого тут дирижабль? Вони товсті, незграбні, до того ж давно вимерли. А ще прикро було, що старші знали про скло. Що це він його вибив.

— Найобразливіше, — сказав Стрибунець, — найобразливіше, що це їм хтось із вас розповів.

— Що-що? — перепитав Горбач, звісившись згори.

— Ніщо, — сказав Стрибунець. — Кому треба, той розчув.

Красуня був у паперовій короні з вигнутими краями. Він посміхався, але його посмішці бракувало зуба. Смердючка в другій такій же короні посміхався вичікувально та з цікавістю. Його посмішка була аж занадто зубатою. Сіамець витинав з журналу малюнки. Він підняв на Стрибунця студені очі й знову заклацав ножицями.

— Хто кому що сказав? — не витримав Смердючка. — І кому що потрібно було почути?

Горбач знов звиснув униз.

— Про скло, — сказав Стрибунець. — Що це я його розбив. Старші знають.

— Це не я! — випалив Смердючка. — Я чистий. Нікому ніколи!

Сіамець позіхнув. Горбач почав обурено вовтузитися серед ковдр.

Слон колупав кишеню комбінезона.

— Я їм сказав. Що Стрибунець... Дуже хотів вас випустити. Дуже розхвилювався. Я їм так сказав.

— Кому? — Смердючка зсунув корону набік і почав длубатися у вусі. — Кому ти це сказав?

— Їм, — Слон невизначено помахав рукою. — Великому, який запитав. І ще тому, який поряд стояв, йому — також. Не можна було? Вони не образилися.

Незабудковий погляд Слона потягнувся до Сіамця, палець поліз до рота.

— Не можна було, так?

Сіамець зітхнув.

— Сильно дісталося? — запитав він Стрибунця.

— Ні, — Стрибунець підійшов до Смердючки та підставив йому кишеню. — Вийми. Я тут дещо записав для твоїх листів. Щоб ти там згадав.

Смердючка рвонув кишеню, вихопив папірець і заобертав його в руках, внюхуючись у написане.

— Ого, — сказав він. — Нічого собі. Думаєш, нам це згодиться в господарстві?

Горбач спустився зі свого ліжка, взяв у Смердючки аркушик і теж прочитав.

— Дирижабль? Що це означає?

— Я, звичайно, можу написати, що бідна паралізована крихіточка хоче зайнятися повітро­плаванням, — мрійно протягнув Смердючка. — Мені не важко. Але чи правильно це зрозуміють?

— Ця назва пісні, — перебив Стрибунець. — Або групи. Я й сам не зрозумів. Якщо, звичайно, Гібон не пожартував.

— З’ясуємо, — Смердючка заховав листок. — І напишемо.

Слон важко протупав по журнальних обрізках і зупинився біля Стрибунця.

— Я теж хочу корону, — запхинькав він. — Із зубчиками. Як у нього. — Слон показав на Красуню.

Смердючка подав йому свою.

Слон сховав долоні за спину:

— Ні! Як у нього. Красиву!

Горбач зняв корону з Красуні та надягнув на Слона. Щоб вона не впала, йому довелося її приплюснути. Сяючий Слон відійшов від нього, тримаючись дуже прямо.

— Обійшлося без ревіння, — зрадів Горбач. — Пощастило.

Сівши на своє ліжко, Слон обережно обмацав голову.

Табакі

«Та це ж голос Тьох-Гроха! — гукнув Боброріз

І гордючно додав зайву фразу:

Як сказав би наш шеф на подібний сюрприз,

Я промовив це першого разу!

Так, це трелі Грох-Тьоха! Рахуй-но у такт

І побачиш: я мовив це двічі!

Так, це пісня Тьох-Гроха! Доведено факт,

Щойно я проказав його тричі!»

Льюїс Керрол. Полювання на Снарка (Переклад Юрка Позаяка)

День п’ятий

Вівторки — міняльні дні. Після Помпея я не бував на першому. Якось мене перестав приваблювати цей поверх. Можна назвати це боягузтвом, але насправді це вичікування. Є погані місця, і є тимчасово погані місця. Тимчасову «поганість» можна перечекати. Я думаю про це цілий ранок. Про те, як скучив за міняльними справами, і що часу після Помпея минуло вже доволі багато, тож перший, мабуть, перестав бути поганим місцем.

І ось після уроків я розбираю своє господарство. Усе, що маю в мішках і в коробках. Нічого путнього не знаходжу, може, через те, що давно не мінявся. Коли відриваєшся від цієї справи надовго, втрачається нюх на попит. Порпаюся в найдальших зложищах і натикаюся на забутий ліхтарик з голою тіткою. Ручка у вигляді тієї тітки; її належить тримати за талію. Паскудна штука. Зовсім трішечки облуплена. Я її беру. Потім стає соромно, що матиму тільки таке убозтво, і набираю ще по три низки намиста. З