Новини - Андрій Любомирович Войницький
— Дань, слухай анекдот,— присів біля мене Аркаша.— Помер мужик і попадає до Бога. Тож Бог йому каже: ну, чоловіче, питай мене про що завгодно. Мужик такий: «Боже, дай мені, будь ласка, відповідь на таке питання. Навіщо я жив, у чому був сенс мого життя?» Бог почухав сиву бороду і відповідає: «Пам’ятаєш вісімдесят шостий рік? Ти поїхав з жінкою у серпні в селище Рибаче на Чорному морі відпочивати?» Мужик такий: «Ну?» А Бог йому далі: «Пам’ятаєш, там у пансіонаті столовка була: триразове харчування плюс сирок із чаєм на підвечірок?». Мужик знову: «Ну?» І Бог йому далі: «І от, пам’ятаєш, на День Нептуна ви вечеряли в столовці, і там ще така галаслива компанія біля вас сиділа — двоє мужиків, один бородатий, а другий вірменин, і дві дівчини в коротесеньких спідничках?» Мужик знову: «Ну?». Тоді Бог йому: «І ось бородатий попросив тебе передати йому сіль, і ти передав». Мужик: «Ну?». І Бог такий мужикові: «Ну».
Оксана з «1+1» розреготалася. Несподівано з’явилася одна з ошатних міліцейських дівчат:
— Шановні представники преси, запрошуємо всіх до конференц-залу!
— Нарешті! — вихопилось у когось.
Усі з полегшенням потяглися в просторий, добре кондиціонований конференц-зал, який швидко наповнювався синіми штатськими піджаками, погонами і специфічними фізіономіями. На сцені вже були розставлені довгі столи, накриті білими скатертинами, що створювали якусь нетверезу і недоречну в цьому суворому закладі бенкетну атмосферу. Я нарахував у президії рівно тринадцять місць. Ошатні дівчата квапливо розставляли пляшечки «Боржомі», склянки і таблички з прізвищами і посадами. У самому центрі красувалася табличка з прізвищем міністра — єдина надрукована капслоком. Праворуч — з прізвищем начальника обласного управління. Ліворуч мав розташуватися перший заступник — настільки огрядний чолов’яга, що одного стільця йому завжди не вистачало. Втім, у присутності міністра висидить і на тичці, якщо буде треба. Далі обабіч — другий заступник, керівники БНОН, кримінального розшуку, управління по боротьбі з організованою злочинністю, міліції громадського порядку та інше начальство. Вони поступово з’являлися з якихось невидимих дверцят за кулісами, проходили по одному чи по двоє і займали свої місця.
Час спливав. Зібралося майже все обласне керівництво, але міністра з генералом не було. Міліцейські офіцери, що сиділи поруч із нами, перешіптувались, інші сиділи з кам’яними пиками або втуплялися у телефони. У залі стояв обережний гомін численних розмов.
Я дістав з наплічника робочий нетбук, зручно прилаштував його на колінах, включив разом з диктофоном, відкрив новий документ і приготувався працювати.
Десь за чверть години з’явилися міністр з генералом, і розмови у конференц-залі одночасно вщухли. Присадкуватий і дужий, наче білий гриб, генерал чомусь був у крислатому форменому кашкеті; на ходу він приобіймав за талію міністра, а той розчервонівся і чомусь зробився схожим на незайманого старосту студентської групи зі зв’язками в деканаті. Генерал щось нашіптував супутникові, але не у вухо, до якого ні в якому разі не міг дістатися, а кудись у багрову шию. Міністр кивав, виблискуючи окулярами, і за амплітудою цих кивків я якимсь чином відчув, що його план щось змінити в цій хитрій і зажерливій структурі провалився ще до того, як міністр був уперше представлений «колективу».
На відміну від усіх людей у формі, які переважали у залі, міністр був у цивільному, дорогому, але недобре припасованому костюмі, який майже висів на ньому. Він пройшовся вздовж президії, чемно поздоровкавшись з усіма посадовцями, проминув своє місце і одразу попрямував до трибуни, що стояла на краю сцени. У руці він тримав синю папку.
— Здорово, мужики! — гукнув він з трибуни із заздалегідь спланованою фамільярністю.— Вітаю вас, захисники закону! Кожен божий день, ризикуючи здоров’ям, під кулями бандитськими, ви не шкодуєте життя, щоб місто спало спокійно! І я не боюсь закидів, що це надто гучні слова, бо ви ж справжні воїни! Ви ведете жорстоку війну зі злочинністю!
— Уже нахлобучили його,— стиха прокоментувала ситуацію Оксана.— Два по сто, може, й більше.
— Він ще годину тому прибув,— пошепки підтвердила збоку Лена з таким виглядом, наче мала доступ до інсайдерської інформації.— Тож генерал його трішки підігрів у себе в кабінеті, тому й затримка. А після колегії — серйозний бенкет.
Міністр тим часом увійшов у раж і майже гарчав:
— Неприпустимо, коли оперативна робота з правопорушниками супроводжується на місцях тяганиною і бюрократизмом! Таких горе-працівників, які відмовляються реєструвати звернення громадян, щоб не псувати показники, ми гнатимемо в шию! Ви зобов’язані забезпечити реєстрацію заяв громадян про правопорушення на всі сто п’ять відсотків!
Я відправив четверту есемеску: «Пробач мене, будь ласка. Я тебе люблю». І знову не отримав відповіді.
— Я не буду з цим миритися! — розпалювався міністр.— Віднині винні будуть понижені у званні, а якщо бєспрєдел продовжиться, не тільки конкретний співробітник, а і його безпосередній керівник понесе суворе дисциплінарне покарання аж до звільнення з органів внутрішніх справ! Не вмієте працювати — залиште наші ряди! Вам не місце в міліції!
Якийсь час я марно чекав на відповідь, поринувши у свої думки, аж раптом спіймав себе на тому, що зовсім не слухаю міністра. Тим часом він говорив і говорив, усе більш підвищуючи голос, і видно було, що ця промова перед залом, заповненим кашкетами, дарує йому майже фізіологічну втіху.
— ...А
