Новини - Андрій Любомирович Войницький

Саша ледь помітно кивнув.

— І навіщо це Луговому?

— Луговий — пішак,— відповів Саша.— На дошці є інші фігури. Наприклад, кінь, що ходить літерою «Г». Скажений кінь.

— А хто ж тут король?

— У-у! — протягнув Саша.— Такі питання... Ось це вже тобі точно ні до чого. Ти й так багато зайвого питаєш... Тут такі фігури, що не кожен сяде за дошку. І взагалі — справа сімейна...

Він коротко підняв палець — мовляв, зауваж, і його очі зробилися зовсім зеленими і скаженими.

— Це, розумієш... В них там свої розклади. Тож і я незабаром звалю звідси, бо я також, як виявилося, пішак. І ти дурний пішак. Сам утрутився у цю гру, ніхто тебе не тягнув. І тепер тобою зіграють... А потім викинуть із дошки...

— Що ти зараз маєш на увазі? — насторожився я.

Саша наблизив до мене обличчя, яке зараз здавалося остаточно божевільним, схожим на восковий зліпок, знятий з мерця, і промовив, викарбовуючи кожне слово:

— Скажений кінь тебе розтопче.

Він постояв біля вікна ще хвилину, докурив, кинув недопалок і вже зробив два кроки, щоб іти, але чомусь зупинився.

— Я остаточно звалюю,— сказав він.— Не хочу бути собакою.

— Що ти верзеш? — не зрозумів я.

— Ти думаєш, тебе врятує твоя публічність...— поніс він далі таким тоном, ніби марив.— Твоя атака на суді, той сміховинний статус журналіста... Правда в тому, що усім насрати...

— Я не боюся,— відповів я.— І якщо Лугового знайдуть...

— Його не знайдуть,— перебив він.— Ти й досі нічого не зрозумів? Ти думаєш, це тобі розважальна прогулянка? Наташа, бідолашна, теж так думала! Їй все здавалося кумедним!..

— Та хто...— почав був я, аж раптом він подався до мене і приклав указівний палець до моїх губів так рвучко, що я мимоволі відсахнувся.— Більше нічого і нікому! Нічого і нікому! Ні за що! І щасти тобі, хоча не факт, що ми ще раз побачимося!

— Так що ж мені робити? — спитав я у розпачі.

— Їдь додому,— відповів Саша.— І клоунаду оцю змий. Бо на вигляд, наче зарюмсана шмата.

Я уважно подивився на нього. Здається, Соня Купер казала те ж саме, але Саші тоді ще не було в кабінеті. Все це нагадувало якийсь дурний похмільний сон. Я розвернувся і покрокував коридором.

— Даню! — гукнув мені у спину Саша.

Я зупинився.

— Як тобі проповідь? — поцікавився він.

Я трохи подумав і відповів:

— Ти ані словом не згадав про Бога.

Чесно зізнаюся — я був радий забрати звідти ноги.

На вішаку волого виблискує її червоне пальто. У коридорі сохне розкрита парасолька з рунічними візерунками по краю, що скидається на вітрило драккара. І всупереч буденності цієї шмаркливої ночі під стелею згущується атмосфера тривоги...

Кіт Міша потерся об мою ногу, винюхав, що нічого смачного я не приніс, до того ж від мене неприємно, агресивно тхне коньяком,— і розчинився в темряві коридора. Долинув невиразний запах якоїсь їжі у процесі термічної обробки... Так пізно — а вона щось там готує... Це так зворушливо... Моя кохана...

Марина справді готувала щось на кухні. Роззувшись, залишивши на вішаку геть промоклу куртку, я прихопив пляшку червоного шампанського та увійшов. Вона стояла до мене спиною над якимось варивом. Почувши мене, не повернулася; тільки ледь помітно здригнулося ліве плече... Я обійняв її ззаду, притиснувся, руки ковзнули під футболку з кошеням, що я подарував їй минулого року...

Марина легко, але помітно відсторонилася.

— Сідай,— сказала вона.— Розповідай, як пройшов день...

Не отримавши навіть поцілунку, я впав на стілець і тільки хекнув. Мій день пройшов так, що зоставалося тільки впасти й хекнути. Я потягнув носом:

— А що на вечерю? Лазанья?

Вона повернулася і зупинила на мені погляд. Очі сухо блищали.

— Ні, сир тобі, як відомо, набрид.

— Зовсім ні, люба, що ти кажеш...

— Набрид, це точно,— відрубала вона.— Тому, сиру більше не буде.

— Це паста! — спробував я вгадати.— Паста карбонара! Так?

Марина вимкнула плиту.

— Зараз дізнаєшся.