Фальшивомонетники - Андре Жід

— Я не збираюся давати вам пораду. Ви зможете знайти цю пораду лише в собі самому, а навчитися, як треба жити, ви навчитеся, лише живучи.

— А якщо я житиму поганим життям, чекаючи тієї миті, коли зрозумію, як треба жити?

— Навіть погане життя вас чогось навчить. Добре навіть скочуватися вниз, якщо це потрібно для того, щоб піднятися.

— Ви жартуєте?.. Ні, здається, я зрозумів вас, і я приймаю цю формулу. Але поки я розвиватимуся, як ви кажете, я муситиму якось заробляти собі на життя. Що ви скажете про таке промовисте оголошення в газетах: «Здібний молодик із блискучим майбутнім, який може робити все».

Едуар засміявся.

— Немає нічого важчого, аніж робити все. Ліпше уточнити.

— Я подумав про одне з тих коліщаток, які приводять у рух механізм великої газети. О, я погодився б і на дуже низьку посаду — коректора, майстра цеху... кого завгодно? Мені треба так мало!

Він говорив тоном вагання. Насправді він хотів би обійняти посаду секретаря, але боявся сказати про це Едуарові з огляду на їхнє взаємне розчарування. Зрештою, це не його, Бернара, провина, якщо ця спроба секретарювання зазнала такого прикрого краху.

— Можливо, мені вдасться, — сказав Едуар, — прилаштувати вас у «Ґранд-журналь», бо я знайомий із його головним редактором.

Тоді як Бернар та Едуар отак дискутували, Сара мала з Рашеллю дуже прикру розмову. Сара відразу зрозуміла, що раптова втеча Бернара була спричинена докорами Рашелі; і вона висловила своє обурення поведінкою сестри, котра, як вона сказала, гасить навкруг себе будь-які вогники радости. Вона не мала права накидати іншим доброчесність, усю непривабливість якої довела на власному прикладі.

Рашель, яку ці звинувачення обурили до глибини душі, бо вона завжди жертвувала собою, заперечила, бліда, з тремтячими губами:

— Я не дозволю тобі занапастити себе.

Але Сара заридала й вигукнула:

— Я не хочу вірити в твоє небо! Я не хочу спасатися!

Вона вирішила негайно їхати в Англію, де її прийме подруга. Бо «зрештою, вона вільна й має право жити, як їй хочеться». Ця сумна суперечка тяжко засмутила Рашель.

XV

Едуар подбав про те, щоб приїхати до пансіону, перед тим як повернуться учні. Він не бачив Лаперуза від початку навчального року і хотів спочатку поговорити з ним. Старий учитель гри на фортепіано виконував свої нові обов’язки наглядача, як міг, тобто дуже погано. Він спочатку доклав усіх зусиль, щоб учні його полюбили, але йому бракувало авторитетности. Діти цим скористалися, вони прийняли за слабкість його поблажливість і розбестилися вкрай. Лаперуз спробував удатися до суворих покарань, але запізно. Його умовляння, його погрози, його докори лише настроїли учнів проти нього. Коли він підвищував голос, вони сміялися; коли він гупав кулаком по столу, вони кричали, вдаючи, що нажахані. Його передражнювали, його називали всілякими прізвиськами, передавали від парти до парти карикатури, на яких він був зображений добрим і лагідним, лютим, з величезним пістолетом у руці (пістолетом, який Ґериданісоль, Жорж та Фіфі знайшли, коли влаштували в його кімнаті нахабний обшук), з якого він перестріляв усіх учнів; або навколішках перед ними з благально піднятими руками, коли він благав у них, як це робив першими днями, «трохи тиші, майте ж до мене жалість». Він був тепер схожий на бідолашного старого оленя, зацькованого безжальною зграєю гончаків, Едуар нічого про це не знав.

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

«Лаперуз прийняв мене в маленькій залі на першому поверсі, що була, як я знав, найзатишнішим приміщенням у пансіоні. З меблів тут були лише чотири парти, що стояли навпроти великого чорного стола, та солом’яний стілець, на який примусив мене сісти Лаперуз. Сам він примостився за однією з парт, сидячи трохи боком, після того як зазнав невдачі у своїх намаганнях просунути під парту свої надто довгі ноги.

— Ні, ні, мені тут дуже зручно, запевняю вас.

Але тон його голосу, вираз його обличчя говорили:

«Мені дуже погано, і я сподіваюся, що це відразу видно. Але мені подобається бути в такому становищі. І чим гірше мені буде, тим менше нарікань ви від мене почуєте».

Я спробував пожартувати, але мені не вдалося домогтися від нього усмішки. Його манери були стриманими й церемонними, ніби він хотів зберегти між нами відстань і дати мені зрозуміти: «Це з вашої вини я опинився тут».

Тим часом він казав, що дуже всім задоволений. А втім, він уникав моїх запитань і дратувався, коли я наполягав. А коли я запитав, де його кімната, він мені відказав:

— Задалеко від кухні.

А коли я висловив подив, чому це його обходить, він пояснив:

— Іноді вночі мені хочеться їсти... Коли я не можу заснути.

Я сидів зовсім близько від нього. Я підійшов іще ближче й лагідно поклав руку йому на лікоть. Він знову заговорив, уже природнішим голосом:

— Мушу вам признатися, що сплю я дуже погано. Навіть коли мені щастить заснути, я не втрачаю відчуття того, що сплю. Це ж не справжній сон, чи не так? Той, хто справді спить, не відчуває, що він спить, він помічає, що спав, лише коли прокидається.

А тоді нахилився до мене й заговорив із якоюсь занудною наполегливістю:

— Іноді я намагаюся переконати себе, що все це ілюзія і що я все ж таки справді сплю, що це справжній сон. Проте ось доказ того, що я сплю не по-справжньому: коли я хочу розплющити очі, я їх розплющую. Зазвичай у мене таке бажання не виникає. Ви ж самі розумієте, що я зовсім не зацікавлений це робити. Навіщо мені доводити собі самому, що я не сплю? Я завжди зберігаю надію заснути, переконуючи себе, що я вже сплю...

Він нахилився до мене ближче і ще стишив голос:

— А потім, дещо мене непокоїть. Ні, ні, не кажіть... Я не нарікаю, бо з цим нічого не поробиш. А коли нічого не можна змінити, то який сенс нарікати? Уявіть собі, що навпроти мого ліжка, у стіні, точно на висоті моєї голови, щось постійно створює шум.

Він пожвавішав, говорячи. Я запропонував, щоб він повів мене до своєї кімнати.

— Авжеж! Авжеж! — сказав він, раптово підводячись. — Можливо, ви з’ясуєте для мене, що це таке... Бо сам я зрозуміти не можу. Ходімо зі мною.

Ми піднялися на два поверхи, потім звернули в дуже довгий коридор. Я ніколи раніше