Фальшивомонетники - Андре Жід
— Ви справді хотіли б усе це йому сказати?
— Я ще хотів би йому сказати, що його вчинок створив прецедент і що, коли для першої крадіжки треба виявити певну рішучість, переступити через певні вагання, то для того, щоб учинити наступні, досить буде лише піддатися своєму захопленню. Усе, що буде далі, відбуватиметься само собою... Я хотів би йому ще сказати, що часто перший штрих, який ми робимо майже бездумно, невиправно спотворює наше обличчя й починає прокреслювати рису, яку потім усі наші зусилля ніколи не зможуть стерти. Я хотів би... Але я не зможу поговорити з ним про все це.
— А чом би вам не записати нашу сьогоднішню розмову? А потім ви дасте йому її прочитати.
— Це цікава думка, — сказав Одибер. — Чом би й ні?
Я не відводив від Жоржа погляду протягом усього часу, поки він читав; але з виразу його обличчя я не міг здогадатися, що він думає.
— Читати далі? — запитав він, збираючись перегорнути сторінку.
— Читати далі немає сенсу. Розмова закінчується на цьому.
— Шкода.
Він повернув мені записник і майже весело зауважив:
— Я хотів би знати, що відповів Едольф, після того як прочитав нотатки в записнику.
— Не дивно. Я й сам би хотів це знати.
— Едольф — це чудне ім’я. Ви не могли б наділити його іншим?
— Це не має ваги.
— Так само, як і те, що він відповість. А що буде потім?
— Я не знаю. Це залежить від тебе. Побачимо.
— Тоді, якщо я вас правильно зрозумів, ви хочете, щоб я допоміг вам закінчити вашу книжку. Признайтеся, що...
Він замовк, ніби йому було важко висловити свою думку.
— Що що? — запитав я, щоб підштовхнути його завершити свою думку.
— Признайтеся, ви були б глибоко розчаровані, — заговорив він нарешті, — якби Едольф...
Він знову урвав свою фразу. Я подумав, що здогадуюся, що він хоче сказати, й закінчив за нього:
— Якби він став чесним хлопцем?.. Ні, ні, малий, ні!
І раптом сльози набігли мені на очі. Я поклав руку йому на плече. Але він випручався.
— Бо, зрештою, якби він не вчинив крадіжку, ви не змогли б написати все це.
І лише тоді я зрозумів свою помилку. У глибині душі Жорж був потішений тим, що так довго заполоняв мої думки. Він почув себе цікавим. Я забув про Профітандьє. Але Жорж нагадав мені про нього:
— І що ж він вам розповів, ваш слідчий?
— Він доручив мені попередити тебе, що йому відомо, що ти поширюєш фальшиві монети...
Колір обличчя в Жоржа знову змінився. Він зрозумів, що заперечувати марно, проте став розгублено виправдовуватися.
— Але ж я не сам...
— ...і що коли ви негайно не припините цю злочинну діяльність, ти і твої приятелі, то він буде змушений негайно вас заарештувати.
Спочатку Жорж смертельно зблід. Тепер щоки його палахкотіли вогнем. Він дивився застиглим поглядом прямо перед собою, і його насуплені брови прорізали йому на лобі дві зморшки.
— Прощавай, — сказав я, подавши йому руку. — Я раджу тобі остерегти також твоїх товаришів. Що ж до тебе, то я все сказав.
Він мовчки потис мені руку й пішов на свій урок, жодного разу не обернувшись.
Коли я перечитав ті сторінки з «Фальшивомонетників», які показував Жоржеві, вони здалися мені досить поганими. Я тут подав їх такими, якими прочитав їх Жорж; але весь цей розділ треба переписати. Безперечно, що ліпше буде говорити із самим хлопцем. Я повинен придумати, як можна на нього вплинути. Безперечно, що в тому стані, в якому він у мене перебуває, Едольфа (я зміню це ім’я, Жорж має слушність), дуже важко напутити на добрий розум. Але я спробую це зробити; і хоч би що там думав із цього приводу Жорж, це для мене найцікавіше завдання, бо воно найважче. (Схоже, я починаю мислити, як Дув’єр!) Залишмо для романістів-реалістів історії про плин за течією».
Повернувшись на урок, Жорж відразу повідомив своїх двох друзів про застереження Едуара. Усі розмови про його крадіжку хлопець пустив повз вуха, вони його анітрохи не схвилювали. Але щодо фальшивих монет, які могли накликати на них великі неприємності, то їх треба було позбутися якнайшвидше. Кожен із них мав їх по кілька штук, щоб реалізувати їх сьогодні після уроків. Ґериданісоль зібрав їх і побіг викинути в якусь канаву. Увечері він попередив Струвілова, який також відразу вжив необхідних заходів.
XVI
Того ж таки вечора, коли Едуар розмовляв зі своїм племінником Жоржем, до Олів’є, після того як Бернар від нього пішов, навідався з візитом Арман.
Армана Веделя було не впізнати: свіжопоголений, усміхнений, з високо піднятою головою. Він був у новому, туго приталеному костюмі, який надавав йому трохи кумедного вигляду, він це відчував і показував, що це відчуває.
— Я мав би провідати тебе раніше, але в мене було стільки роботи!.. Ти знаєш, що я тепер секретар Пасавана? Або, якщо хочеш, головний редактор журналу, який він видає. Я не запрошуватиму тебе до співпраці, бо Пасаван, як мені здалося, вельми настроєний проти тебе. Крім того, журнал рішуче схиляється до лівого напрямку. Тому він почав із того, що позбувся Беркая та його пасторалей...
— Тим гірше для нього, — сказав Олів’є.
— А натомість він прийняв мого «Нічного горщика», який між іншим, я присвячу тобі, якщо ти не проти.
— Тим
