Фальшивомонетники - Андре Жід
— Тобі пора підбити підсумки.
Бернар обернув голову. Янгол знову був поруч із ним.
— Тобі треба вирішувати, — сказав він. — Ти жив лише задля авантюр. Чи дозволиш ти, щоб випадок керував тобою й далі? Ти маєш послужити якійсь меті. Важливо знати, якій саме.
— Навчи мене. Веди мене, — сказав Бернар.
Янгол привів Бернара у велику залу, в якій було багато людей. У глибині зали стояв поміст, а на помості — стіл. Якийсь молодик виголошував звідти промову.
— Велика дурість уявляти собі, що ти спроможний відкрити нехай там що. Ми не здобуваємо нічого такого, чого б уже не одержали. Кожен із нас повинен зрозуміти, ще в молодому віці, що ми залежимо від минулого й що це минуле нас зобов’язує. Для нього все наше майбутнє вже накреслене.
Коли він закінчив розвивати цю тему, замість нього вийшов інший оратор, який спочатку похвалив свого попередника, а потім різко осудив тих самовпевнених, котрі вважають, ніби можуть жити без доктрини або керуватися в житті своїми власними переконаннями та принципами.
— Доктрина дісталася нам у спадок, — сказав він. — Вона проіснувала вже багато століть. Лише вона може дати певність, і кожен із нас повинен доводити її слушність.
Вона дісталася нам від наших володарів. Вона належить нашій країні й щоразу, коли наш народ відмовлявся від неї, він мусив дорого платити за свою помилку. Не можна бути добрим французом і цього не знати, не можна досягти нічого доброго, якщо не керуватися нею.
Після цього другого оратора на поміст вийшов третій, який подякував двом першим за те, що вони так добре окреслили «теорію їхньої програми» — так він це назвав. Потім заявив, що ця програма включає в себе ні більше, ні менше, як відродження Франції, яке відбудеться завдяки зусиллям кожного з членів їхньої партії. Він оголосив себе людиною дій; він заявив, що всяка теорія знаходить у практиці свою мету і своє підтвердження і що всякий добрий француз повинен бути бійцем.
— Але, на жаль, — сказав він, — наші сили розпорошені, втрачені! Якою грандіозною була б велич нашої країни, яким сліпучим сяйво її досягнень, якою прекрасною була б доблесть кожного з нас, якби ці сили належно впорядкувати, якби ці досягнення відповідали правилам, якби кожен із нас став би в лави її захисників!
І поки він говорив, серед публіки стали сновигати молоді люди, роздаючи заяви про вступ, на яких треба було лише поставити свій підпис.
— Ти хотів віддати себе в жертву, — сказав йому янгол. — Чого ж ти чекаєш?
Бернар узяв один із папірців, який йому простягли і текст якого починався зі слів: «Я врочисто вступаю в...» Він прочитав, потім подивився на янгола і побачив, що той усміхається. Потім подивився на публіку й упізнав у гурті молодиків нового щойно спеченого бакалавра, який недавно поставив у церкві Сорбони свічку за свій успіх. І несподівано, трохи далі, він побачив свого старшого брата, з яким не зустрічався, відколи покинув батьківський дім. Бернар його не любив і трохи ревнував через ту повагу, з якою, як йому здавалося, ставився до нього їхній батько. Він нервово пожмакав заяву.
— Ти вважаєш, я повинен це підписати?
— О, звичайно ж, якщо ти сумніваєшся сам у собі, — сказав янгол.
— Я не сумніваюся, — заперечив Бернар і відкинув папірець геть.
А оратор тим часом говорив далі. Коли Бернар знову почав його слухати, той саме розповідав про певний засіб ніколи не помилятися, який полягав у тому, щоб назавжди відмовитися судити нехай там про що самому й завжди покладатися на судження своїх зверхників.
— А хто вони, ці зверхники? — запитав Бернар, і несподівано його опанував великий гнів. — Якби ти піднявся на поміст, — сказав він янголові, — й зітнувся б із ним у поєдинку, ти його подолав би...
Але янгол відказав, усміхаючись:
— Це з тобою я маю намір битися. Сьогодні ввечері, згода?..
— Згода, — сказав Бернар.
Вони вийшли. Дійшли до великих бульварів. Перехожі, що там штовхалися, здавалося, належали лише до багатих людей. Кожен здавався впевненим у собі, байдужим до інших, але чимось стурбованим.
— Хіба це образ щастя? — запитав Бернар, чиє серце було повне сліз.
Потім янгол повів Бернара в бідняцькі квартали, про вбогість яких Бернар раніше навіть не здогадувався. Надходив вечір. Вони довго блукали поміж високих брудних будинків, де жили хвороби, проституція, ганьба, злочин і голод. Лише там Бернар узяв янгола за руку, а янгол відвернувся від нього, щоб поплакати.
Бернар у той день не вечеряв і коли повернувся до пансіону, не став шукати Сару, як робив іншими вечорами, а піднявся прямо в кімнату, яку ділив із Борисом.
Борис уже лежав у постелі, але ще не спав. Він перечитував при світлі свічки листа, якого він сьогодні вранці одержав від Броні.
«Боюся, — писала його подруга, — що ми з тобою вже ніколи не побачимося. Я застудилася, коли повернулася до Польщі. Я кашляю. І хоч мій лікар намагається це приховати від мене, я відчуваю, що довго не проживу».
Почувши, що йде Бернар, Борис сховав листа під подушку й дмухнув на свічку.
Бернар просувався в темряві. Янгол увійшов до кімнати разом із ним, але, хоч ніч і не була дуже темна, Борис бачив тільки Бернара.
— Ти спиш? — пошепки запитав Бернар.
А що Борис нічого не відповів, то Бернар подумав, що він спить.
— Ну що ж, я готовий, — сказав Бернар янголові.
І всю ніч, до самого ранку, вони билися. Борис невиразно бачив, що Бернар робить якісь дивні рухи. Він думав, що то він так молиться, й не хотів уривати його молитву. Проте йому хотілося поговорити з ним, бо його опанувала велика туга. Підвівшись, він
