Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний

його наскрізь своїми блискучими, енергійними очима. Повторивши кілька разів запитання, чи згоден він жити в дружбі, і не добившись відповіді, Донець замовк. Зайшла павза. Нахмурившись, слідчий якось посірів, примружився і, витримуючи довжелезну павзу, закурив. А потім зітхнув, стримуючи себе, посміхнувся іронічно й заговорив по – російськи. І вже далі говорив тільки по – російськи, так, ніби він української мови й не знав взагалі Володів він російською мовою так само досконало. Андрій вслухався здивовано й не міг вловити навіть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по – українськи, та ще з таким полтавським «ль», і що ця людина «козацького роду». Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цієї мови, енергійної й карбованої, з мови загарбників і володарів його землі, відчув, що перед ним сидить непересічний, глибоко певний себе робітник «органів революційної законності». І вже з інтонації відчувалося, що ця людина говорить від імені диявольської системи, вважаючи себе вірним і авторитетним її стовпом. Він говорив знов про те саме, але вже з іншим відтінком, надаючи словам іншого звучання. Чемного на зовні, але категоричного й погрозливого своєю суттю. І говорив уже не на «ти», а на «ви», надаючи тим своїй мові сухого, підкреслено офіційного тону.

— От. І що ж ви мені нарешті на це скажете? — закінчив Донець.

Андрій мовчав. Довго. Нарешті Андрій зітхнув і меланхолійно, задумливо промовив:

— Дозвольте слово мовити.

— Говори.

Андрій подумав про Сергєєва і чомусь так, як це вже було раз, не в силі перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолійно – меланхолійно, з павзами:

— Дозвольте… блощицю.. вбити…

— Га?! Де?

— Ось, виповзла з черевика…

Слідчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумів, що Андрій з нього глузує. Закусив губу.

— Гм, — скривився в саркастичну посмішку Донець. — Я бачу, найшла коса на камінь. Ну що ж, — зітхнув, — тим гірше для тебе. —І враз рубнув долонею по столу:

— Я тобі не Сергєєв! Ти це затям. — І нагнувшись вперед, запалахкотів очима. —Я не Сергєєв! І вже з – під моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? — Він стиснув величезний свій кулак і поклав його аж на край столу. — Вибирай — або – або; «Не митьєм, так катаньєм». Не схочеш по – доброму, так поповзеш рачки. Пойняв? Гм… Що ти собі думаєш?

І засміявся злобно, презирливо:

— Революціонера з себе корчиш… Наївний, смішний і жалюгідний романтик. Ти смішний романтик. А я реаліст. Чув? Блощицю ти можеш роздушити, але пам’ятай, що твоя доля в моїх руках і та твоя доля — то доля отієї самої блощиці. Чув?

— Чув. (Меланхолійно).

— Ич ти! Глузуєш? Добре. Так от слухай, що я тобі скажу. Ти зараз підеш до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потіхи мати справу, вичухуйся. А потім ми матимемо «разговор». А тим часом ти все добре обміркуй і прикинь. Ти так легко не вискочиш від мене не те що на волю, а навіть в смерть. Я тебе розмотаю, як повісмо ниток, якщо ти не здасишся. «Коли ворог не здається, його знищують», затям! Подумай! приготуйся до «або – або». Цебто, або ти здасишся і ми справу полагодимо по – хорошому, подружньому. Або — я тобі докажу, що я козацького роду.

Андрій дійсно посміхнувся.

— Чого посміхаєшся?

— Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Нічого, — промовив Андрій меланхолійно. — Лише те, що мені б теж випадало довести, що я козацького роду. Таким чином, з вашого «або – або» виходить зачароване коло.

— Добре. Тоді не буде ніякого «або – або», а лише буде одно — ти здасишся. І я тобі за це ручусь.

Андрій помовчав. Зітхнув.

— Чого зітхаєш?

— Ви мене роздавите, вірю, але… Це буде Піррова перемога, кажучи глибше.

— Як то?

Андрій мовчав.

— Як це розуміти «глибше»? — доскіпувався слідчий.

— Та так, — зітхнув Андрій, ухиляючись. — Мабуть, з того нічого не вийде…

— Гм… Пропащий ти чоловік. Добре. Подивимось. В кожнім разі запам’ятай, — в моїй практиці ще не було випадку, щоб хтось взяв гору, бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобі альтернативу — визнати, що ти рідний брат Миколи Романова, і ти визнаєш, не зважаючи на абсурдність такого закиду. Визнаєш і власноручно підпишеш.

«Це вже було». Андрій скривився:

— Уявіть собі — я вже це чув і… це банально… Плагіат…

— Нічого, що чув. Почуй ще раз. Від мене. Отож — ти визнаєш, що ти брат Миколи Романова.

— Аж так?

— Аж так.

І це буде стверджувати, що один з нас козацького роду?

— Так. В кожнім разі це буде стверджувати, що тут я диктую, а не ти.

— Гм…

— Що?

— Починаймо.

— Ти божевільний! — закричав раптом Донець, зірвавшись з презирливого тону. — Ти маніяк!.. Ні, це ти такий тому, що тобі до всього вже байдуже, що тобою володіє відчай безнадії й гнила прострація. Але… Але…

Тут Донець похопився, прибрав себе до рук і вже посміхався презирливо:

— Ти напівтруп! Ти спершу прийди до пам’яті й вернися до людського стану. Оживи. Щоб мав що втрачати. А тоді будемо говорити.

Слідчий натис на ґудзик сигнального дзвінка й до кімнати вскочив оперативник. Слідчий написав записку й подав оперативникові — «Одведіть в сорок дев’яту».

— Я тебе спроваджую назад до камери і кожної хвилини можу викликати знову. Ти про це пам’ятай і приготуйся до останнього туру твого божевільного гонору. Думай над цим денно і нощно. Бувай.

— Давай пішли, — буркнув оперативник понуро.

В дверях Андрій обернувся, відчувши пильний погляд слідчого на собі. Донець стояв за столом, і пильно дивився примруженими очима услід, і посміхався.

— Бувай! — буркнув він не в тон посмішці і ту посмішку змазав.

— Бувай, — відповів Андрій, але химерного вражіння від посмішки Донцевої змазати не міг.

Так скінчилася перша зустріч з новим слідчим. Щось в тому Донцеві було для Андрія загадкове. Всі його крики й страхання, його не переконували. Гоштаплер? Ні. Тріпач? Ні. Кат? Рафінований кат?. Можливо. Але, мабуть, ні. Найдивнішою була його посмішка. А ще цікавим було, що він ні звуком не обмовився про братів, ані про