Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
— Ну, як справи, як ви почуваєтесь? — і посміхався самими очима.
— Дякую, — відповідав в’язень чемно й теж посміхався привітно.
Минали дні, і «бром» не діяв. Тоді з’явилися цигарки. Власне, їх видавали й раніше весь час, щодня по десять штук— арештантська пайка. І були вони досить добрі. Цигарки для в’язня — то велика радість, то найдорожча річ у світі. Але одного дня ті цигарки змінили трохи свій вигляд і смак. Назовні ніби було все в порядку і треба було надзвичайної чуйності й пильності, щоб щось помітити. Але арештант одразу помітив, що щось не гаразд. З одного боку ті цигарки ніби були трохи підмочені чимсь масним, а тоді просушені. В’язень дивився на рудуваті підпливи й думав про печальні очі лікпома. «А може, то випадково, десь підмокли в скринях?» Припалив обережно одну, набрав у рот диму й випустив. Паскудно. Нехай полежать. Чекав на кращі. Другого дня цигарки дано такі самі, з рудуватими підпливами. Третього — теж. Тепер щодня стали давати припсовані цигарки. Десь, видно, зіпсувалася ціла фабрика. В’язень кришив цигарки дрібно й викидав геть у парашу, а сам курив «бички», які випадково знаходив у вбиральні.
Але він не тільки кришив цигарки й викидав до параші, а ще й просив щодня в чергового добавки цигарок і їх йому давано з радістю, таких самих, з рудими підпливами.
А лікпом, не припиняючи своїх візит з чарочкою брому й бачачи в’язня в доброму здоров’ї, вже робила здивовані очі.
Кінчилося все тим, що старший слідчий, викликавши його на допит, розкричався несамовито з невідомої причини й назвав його «останньою сволоччю».
На тлі цієї Андрієвої новели недавня візита лікаря не потребувала ні для кого коментарів з його отим:
«Показанія давалі?»
Лиш Азік спитав знічев’я:
— Так де ж це було? І хто був той хитрий в’язень?
— Це було в румунській Сигуранці, а в’язень — був такий…
— А хіба там були лікпоми?
— Напевно, були! — ствердив Охріменко авторитетно і засміявся: — От мерзавці! Фашистська сволота!
І Азік і всі інші прекрасно знали, що не про Сигуранцу мова, але спробуй тут заперечити, що Сигуранца не «фашистська сволота». Всі в душі потішалися з Азіка і на рахунок Сигуранци надавали смертоносних реплік, не згадуючи й словом про недавню візиту лікаря з його «показанія давалі?», так, ніби його й не було в природі.
Андрій мав відпустку. Гримання засувів і біганина в коридорі його не обходили. Він лежав цілісінькі дні й думав про свою справу. Як довго ще ця його епопея триватиме? І що там роблять брати?.. І що там могла втнути Катерина?.. А може ж, то не Катерина? Та тільки ж… Раптом пригадував деякі подробиці, на які натякав слідчий, а потім Сафигін. Лише хтось вхожий до їхньої родини міг знати про ті подробиці — це міг бути тільки хтось свій! Тільки свій! І от… Після того як йому поставили вимогу завербувати братів до фабрикованої військової організації, підозріння до них відпадає. То тоді, значить… Ах, як це боляче!.. Невже вона могла втнути щось? Вона могла зробити це з глупоти, з наївності. Вона жінка… Вона могла стати жертвою провокації або шантажу Сафигіна тощо. Адже ж вона секретар райвідділу НКВД.
На душі паскудно… Але що ж, буває… Думав журливо й зітхав, — вона жінка. Хотів викреслювати її геть з пам’яті, але не міг. Викреслював живосилом і — не міг. Бо вірив і не вірив. Гарячкове думав, передумував — вірив і не вірив…
Може, вона має до нього якийсь жаль? Може, помилилася в нападі вірності органам, в яких працює, і тепер уже немає вороття? Перестаралась, служачи вірою й правдою «урядові й партії». Може… Все буває… Та тільки ж от не вміщається в серці, щоб щось могла втнути його Катерина…
Від думок ломило скроні. Потім вир думок погасав і приходила тиха журба. Добре. Нехай. Він уже за всіх покутуватиме. Він упреться і стоятиме до загину. А вони — нехай будуть щасливі… Андрій вже не мечеться серцем, а лежить у забутті. Хтось ніжно грає журну сонату Бетховена, огортає жалем і мрією змучене серце.
«Ах, хто ж то так прекрасно грає?!»
Ніхто не грає. Андрій розплющує очі й дивиться по камері. В стіні гудуть вентилятори. Зарудний розповідає тихим голосом про Петропавлівську фортецю, в якій він сидів, і всі його оповідання слухають, як фантастичну казку. Оповідання про легендарну, овіяну жаскою славою, найстрашнішу в колишній царській імперії Петропавлівську фортецю. І видається те оповідання в’язням тюрми країни соціалізму — найкращої в світі країни, що повстала на руїнах найреакційнішої імперії — неправдоподібним… А Зарудний розповідає… Вони сиділи в казематі, справжні політичні в’язні, посаджені Сатрапами Миколи Романова за спротив системі. Камери їхні не закривалися, й вони ходили один до одного в гості, грали в шахи й преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дістаючи їх легальне з волі. Вони мали й бібліотеки. Вони не їли тюремних харчів, якщо не хотіли, а діставали харчі з волі… Обід, приносив на замовлення наглядач з ресторану. Обід. Чудесний Людський обід. Вони мали побачення. Вони писали листи… Вони кричали на тюремну адміністрацію й лякали її голодівками… їх тюремники боялися… А головне — обід! Обід можна було не їсти тюремний…
— А який був обід?!
— Який був обід?..
Краснояружський облизується. Всі просять описати обід.
Зарудний описує обід… Шніцелі… Голубці або пельмені… Солодке…
Ні, це неможливо! І це неправдоподібно! Цього ніколи не було.
— Не може бути! — каже Краснояружський, не втримавшись. — Не може бути, бо якби були такі тюрми, то всі б з волі пішли жити до тюрми. Пішли б з ентузіазмом! Всі б пішли.
