Сад Ґетсиманський - Іван Павлович Багряний
Люди мучилися. І не так фізично, як мучилися морально — вони гнили живцем і нічим тому не могли запобігти. Та й фізично то все – таки була велика мука — прилипати гнійними болячками до підлоги. Найбільша ж мука була сидіти в жахливій тісноті й прилипати своїми болячками до болячок сусідових. А були ж вони як – не – як, люди інтелігентні, що так любили Флобера й естетику. І не можна розминутися. Найтрагічніше було з Івановим… На охотінспектора напала та погань, мовби за спеціальними вказівками слідчого. Як він мучився!.. Вкритий болячками з маківки до п’ят, бідолашний Іванов не міг ані сидіти, ані лежати. Кінець – кінцем хтось – таки втрутився в справу, злякався, мабуть, що люди справді догниють і ні на кому буде слідчим вести слідство.
Одного дня їх поведено кудись на оглядини — це була тюремна амбулаторія, в якій в’язні, на своє здивування, побачили чимало лікарів, якісь химерні станки й операційні столи, і ще якісь апарати. Там їх понуро і без жодних слів якісь непривітні суб’єкти в білих халатах понамащували зеленою рідиною. То була імітація йоду. Після цієї операції люди поробилися строкатими й барвистими, як папуги, хоч користі від того не було ніякої. З всього того найсильніше вражіння на людей (і на їхні чиряки) справила наявність лікарів, викликавши якусь щемлячу тоскну тривогу: якщо тут так багато лікарів і якщо їх так тяжко (ба, неможливо взагалі) викликати до камери і навпаки тяжко (ба, неможливо!) добитися до них по допомогу, то для чого ж вони існують т у т? А існують же для чогось, як існують для чогось і всі ті їхні апарати, операційні столи та підозрілі різні верстати. Щодо «зельонки» — так називалася зелена імітація йоду — то від неї не було жодного ефекту, крім чисто декоративного. Болячки не тільки не заживали, а, здавалося, ще більше ятрились, сходили мокротою і, тільки дозрівши до положеної їм природної межі, бралися струпом. Проте в’язні щодня добивалися «зельонки» і їм її давано. Лише вже нікого не водили до амбулаторії, а давали в камеру пляшечку й квачик, і тут, під суворим наглядом коридорного, люди намащували самі себе й повертали пляшечку й квачик. З того, що та пляшечка й квачик мандрували до суміжної камери, всі зробили висновок, що така сама біда спіткала, мабуть, всю тюрму.
Можливо, це нещастя спричинило подію, яка стрясла всіма в’язнями в більшій мірі, аніж їм би сказали, що сталася революція всесвітня:
Їх почали водити на прогулянку! Це щось неймовірне, неправдоподібне, але факт — їх почали водити на прогулянку. Одного дня сорок дев’ятій камері звелено одягтися й зібратися кудись. Потім їх поведено в супроводі кількох вартових і чергового корпусу. Перш ніж їх випустити з тюремних дверей, черговий корпусу з конячою щелепою в кількох понурих, презирливих словах (очевидно, він не звик до функції лектора чи наставника) пояснив (не кажучи, куди це їх ведуть), як вони мусять триматися за дверима: — ходити один за одним «в затилок», руки назад, не розглядатися, не говорити, ніяких взагалі звуків не видавати. Хто це порушить — всі підуть назад і вже ніколи вдруге не матимуть такого щастя. Це була прогулкова конституція. Після цього двері відчинено і вони вийшли на цей раз не туди, куди звикли виходити з тюремних дверей — цебто не в управління, а на внутрішнє тюремне подвір’я. Тільки це не точно. Вони йшли на тюремне подвір’я, а опинилися в тісній дощаній загорожі, що була зроблена в тім подвір’ї, притулена щільно до тюремних дверей. Височенний паркан — три метри заввишки — оточував площину метрів п’ять в діаметрі й був він так щільно збитий, що не було в нім ні сучечка, ні дірочки. А вгорі до паркану ще й було прибито дощаний дашок з нахилом всередину, так що в цілому ця споруда нагадувала ярмаркову циркову халабуду. Нічого з цієї халабуди не було видно, крім малесенької латочки неба. Але й за те спасибі! Це все – таки чудесно. Повітря!! Латочка неба!
Заклавши руки за спину, в’язні закружляли тісною черідкою, ступаючи слід в слід. Точнісінько, як ті коні, що крутять молотарку. Площа була така мала, що їх тридцятеро творили суцільний ланцюжок, а ноги одного наступали на ноги другого. Посередині, являючи центр цієї каруселі, як тресор, стояв один вартовий і пильнував за кожним рухом, особливо за головами, а також давав рукою знак «повернутись», на який ланцюжок крутився назад, потім знову вперед, потім назад. Другий вартовий стояв у дверях.
Люди жадібно дихали повітрям, яке проти камерного видавалося божественним нектаром, хоч і було просякнуте запахом бензину, прілим каменем та сосновими дошками. Андрій уперто позирав скоса на боки і вгору, в надії щось побачити — але марно. Які вже були високі мури тюрми, а особливо управління, але їх не було видно за дощаним парканом. О, ті, що робили цю «каруселю», знали, що й для чого вони роблять!.. Інші взагалі боялися позирати, щоб не скінчити прогулянку страшною карою, — ходили й дивилися на п’яти переднього.
Після п’яти хвилин кружляння та тупцяння в дощаній загорожі їх одвели назад.
Це й була прогулянка. І яка вона не була химерна та коротка, але на всіх справила велике вражіння. Прогулянка! Щось небачене й взагалі не припустиме (навіть теоретично) в цій тюрмі. Але факт. А з того, як старанно збудовано халабуду, та з короткотривалості прогулянки люди зробили висновок, що таке благо звалилося не на саму їхню прокажену камеру, а на всю тюрму.
Ці прогулянки повторювалися через кожних три дні. (Отже, три дні треба, щоб прогулялася вся тюрма! Можна навіть обчислити приблизно, скільки ця тюрма має людей,
