Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

чи виготовлення нелегальної літератури — неприємний холодок знову поповз мені спиною. Зрештою, й самої літератури досить було, щоб запроторити всіх нас до буцегарні, хоч література та читалась у дуже вузькому колі і широкого резонансу не мала та й не могла мати. Але є один цікавий закон: про нього я вичитав у романі Леона Фейхтвангера “Лже-Нерон”: тиран упав не тому, що проти нього підняли повстання, а тому, що гончарик Теренцій склав про тирана насмішливу пісеньку, і ця пісенька поширилася серед підданих лже-Нерона. Отож ота література, загалом ще дуже негостра й проста, тепер була ніби пісенька гончара Теренція, а спрут — закон про ту пісеньку чудово розумів. Отож він ударив у гонг, і в небі пролунав грім, і тисячі нюшкарів, провокаторів, нишпорок кинулися обловлювати ту літературу. Ні, не кинулися, а розробили хитромудрого плана, ще й на духу не відчуваючи своєї приреченості і не враховуючи того елементарного факту, що пісеньку гончара Теренція можна було задушити разом з гончарем тільки тоді, коли він би її не склав і не заспівав.

І все-таки той обшук справив на мене гнітюче враження: одне діло міркувати чи навіть чути від інших про такі ганебні речі, а друге, коли це зачіпає тебе самого.

Батьки були вдома і зустріли мене радісно, бо я таки не приїжджав від Нового року — мати відразу ж заклопоталася й побігла розігрівати їжу, батько зайшов у мою кімнату і тут, викладаючи книжки, я розповів про свою пригоду. Батько посутенів.

— Це значить, що вони тебе не залишили в спокої,— мовив він.— Будь дуже обачний, синку!

— По Києву ходять чутки, що готуються політичні арешти,— сказав я і пожартував.— Коли в тебе є якась нелегальна література, сховай!

— У мене тільки одна недозволена книжка,— не зрозумів мого гумору батько,— це Біблія. Але, очевидно, маєш рацію, треба сховати і її.

— Ну, Біблія, це, по-моєму, не антирадянська книжка.

— Даремно так вважаєш,— сказав батько.— Як на мене, та й вони так вважають — це найбільш антирадянська книжка.

— Отже, Бог перший антирадянщик?

— А що ти думаєш? Коли б не так, чого б вони воювали з релігією і нищили храми? А все тому, що вони — поріддя дияволове, це річ конечна.

— Чого ж Бог терпить їх так довго? — спитав я.

— Бо він і диявола терпить. Для того, щоб спитувати людей.

Але цю нашу теологічну балачку припинила мати — треба було йти на кухню, де вже стерно розмови захопила вона, розпитуючи мене про речі практичні й пожиточні. Тут на слова я був скупий, бо мене це мало цікавило, а ще й голодний був, поїхавши до Житомира без сніданку. Батько сидів обіч, а що недавно поснідав, а до обіду ще рано, пив чай з домашніми коржиками — обличчя мав незворушне.

Спершу я подався до Артура, незважаючи на те, що його сестра заборонила мені переступати їхній поріг і на наші любовні з ним непорозуміння, — до Артура мені ближче, та я й справді хотів із ним побачитися. Артур сидів у саду й зубрив, він складав іспити на атестата зрілості. Ми з ним обнялися по-братському.

— Кошмарна річ! — сказав він.— Не лізе мені в голову ця ідеологічна блювотина. Просто з душі верне. Не наука, а якась безконечна пропагандистська брехня. Сиджу, читаю, і мене шлях бере.

— Але учиш і будеш ту трахомудію здавати.

— Буду,— сказав Артур.— З прокляттям у душі.

З дому вийшла Аллочка, блимнула у мій бік, але нічого не сказала — пішла до хвіртки.

— Дивно,— сказав я.— Вона не хапає палиці й не жене мене геть.

— Не зважай! — махнув Артур рукою.— Типова міщанська курочка.

— Ні, чого, вона славна,— мовив я.— Тільки дуже категорична й запрограмована.

— Це вона сердита на тебе, що її покинув,— добродушно сказав Артур.— Чи, може, ще будемо родичами?

Він засміявся, але якось нещиро — між нами все-таки незримо стояла Лариса. Але я про Ларису з ним говорити не бажав, натомість сповістив, що по Києву ходять чутки про арешти і що саме зараз треба сховати і знищити все нелегальне.

— По-моєму, це вони самі пускають таку пушку,— сказав Артур.— А знаєш чому? Шукати й вилучати сам-видав — це робота копітка, а так пустив чутку, і люди самі познищують усе, що треба і не треба. От роботу і зроблено.

Я розповів про свою пригоду на автовокзалі.

— Ну, це річ звичайна,— сказав Артур.— Профілактичний наскок. Теж може робитися з подвійною метою: злякати таких овечок, як ти, а друге: може, на потрібне собі наскочать. Щось цього разу віз?

— Ні,— сказав я, а про себе відмітив: ось звідки Ларисина думка, що я овечка. Виявляється, це Артурова думка.

— По-моєму, не треба бути таким самонадіяним,— сказав я.— Мені про майбутні арешти казали люди, яким не можу не вірити. Дуже серйозні люди.

— А вони звідки дізналися? —