Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
— Це значить, отче, що пробули в пустці десять років. Чи ж дістали спокій душевний?
Цього разу схимник мовчав довше. Я, однак, хотів відповіді, більше того, чекав на неї, наче мені по-особливому на цьому залежало.
— Відповім тобі,— мовив нарешті,— не своїми словами, а Єфрема Сирина: “Доки звір живе самотою в пустці, він не знає людського батога й пужална. Доки дикі кози тримаються в горах, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх остригти”.
Ми лежали в темряві, й кожен із нас відчув, що зустрілися недаремно, що давно чекали на цю зустріч — це було, мені здавалося, у глибині думок наших і потаємних прагнень. Але говорити вголос про потаємне не зважувалися — не були аж такі близькі.
“Я прийшов сюди зі світу,— думав я втомлено,— що плаче й кипить від крові людської. Добре говорити й проповідувати про війну, навіть священну, а тяжко вбивати ближнього свого. Добре говорити про перемогу, а тяжко бачити непоховані трупи, де вороння викльовує не відданим землі очі. Я сміливо пішов у те змагання і не ховався в кущах, я гордий з того, що цього разу козаки перемогли ляхів, але скільки пролилося крові, які великі й широкі річки — це непомірно жахнуло мене і зруйнувало мені душу!”
Що міг думати в цей час схимник? Очевидно, хотів у мене розпитувати, що робиться в тому світі, хто такий Хмельницький, імення якого я йому назвав. Невже тоді, коли було по-зрадницькому видано Павлюка, на Україні не вмер козацький дух, а козацька мати за цей час встигла народити нових визволителів?
Я відчував, що хвилююся. Може, все-таки розповісти цьому дикому, захованому в лісі чоловікові про все, що пережив? Мої очі розпалювалися, вже відчував той дрож, який завжди проймав мене перед битвою. Коли звучали труби й гриміли тимпани, коли йшла вперед під розгорнутими хоругвами і знаками піхота, коли горлали вершники і глухо стукотіли кінські копита, аж стогнала земля, коли пилюга здіймалася хмарою, а сам Хмельницький мотався на своєму чудовому румаці й гучним голосом нагадував, що настав день утвердити волю віри й батьківщини.
— Коли не спиш,— почувся глухий схимниковий голос,— то розкажи.— Що там відбувається у тому скаженому й шаленому світі?
— Гаразд, отче,— мовив я.— Слухай, як можеш, бо все це колись переживав і ти.
І я побачив величезне поле, на якому розгорілася битва. Ми вже мали після битви на Жовтій Воді двадцять шість гармат і гарматок. Особливо чудові були п’ятнадцять водних гарматок, вони були нового штибу і мали тільки два колеса — їх привезло з собою водне військо, котре спускалося Дніпром. Було то в п’ятницю, одинадцятого травня, коли рушили від Жовтої Води назустріч коронним гетьманам. А вже шістнадцятого травня, в середу, на сьомому тижні після Великодня, з’явилися перед ляхами. Був тоді чистий і свіжий ранок, і ми всі відчули — нас чекає попереду важка січа. Сходило сонце, було воно неначе вмите — добра ознака для вояків. П’ятнадцять тисяч нашої кінноти рушило вперед, з ними був я,— ми сміло вдарили на ляхів. Ті недовго тримали бойовий стрій і почали відступати до свого окопу. Ми билися так, що боліли нам плечі, а в очах стояв кривавий туман. Я сам скинув списом на землю ротмістра і бачив, як мій кінь ударив його копитами. Ротмістр закричав...
Так, ротмістр закричав, роздерши рота, — жахлива маска, відчай, незмірний біль — вона стоїть, та маска, в мене перед очима; я десь іду, і вона переді мною, я сплю, і вона переді мною, я сплю, і вона мені сниться, я їм, і не можу не побачити її і не почути того страшного крику!
Але тоді червоний туман заслав мені очі — я бився вже з іншими. Ворога лягло зо три тисячі, отож тільки й могли, що відстрілюватися з того окопу. А коли надішла наша піхота й гармати, їм стало непереливки. Гармати закидали їхній обоз кулями — я бачив, як густо падали вояки, як здіймалися ставма поранені коні, і чув передсмертні крики. Це була якась несусвітня варвітня: ламалися вози, зупинялися валки, сплутувалися голоблі — все змішалось у купу; крізь дим я дивився на все те і відчував піднесення, яке завжди відчуваєш, коли справа, за яку ти постав, перемагає. Ляхи побачили, що місце для оборони вони вибрали незручне, й рушили обозом на гору, що здіймалася неподалець. Але там не зупинилися, бо побачили нашу силу й кинулися чимдуж донизу. Тут вишикувались у лави, але ми вдарили на них із гармат і почали колошматити зусібіч їхній обоз. Я бачив, як падають від наших гарматних і мушкетних стрілів жовніри, як вони зводять до неба нажахані і зболені обличчя й тягнуть туди в молитві руки, як вони волають і кричать.
Що значить колошматити обоз? Це тоді, коли вози розриваються на ломаччя, це тоді, коли голови, руки й людські ноги літають, як опуки, то тоді, коли коні перетворюються в криваві кавалки, а людська кров, пінячись, тече річечками.
Ми кинулися на них кіннотою, й почалася така січа, що я вже не міг спостерігати. Бив уліворуч і вправоруч, рубав і колов. Од битви п’янієш, тіло тоді горить, палає обличчя, а очі блискають навсібіч, щоб вчасно відхилитися від ворога чи вдарити по ньому. Я змагався в тій січі не з одним вояком; нарешті мені потрапив сильний і управний — ми билися, забувши про все на світі, і не відаю, хто б переміг у тому герці, коли б один із моїх побратимів не всадив у супротивника списа. Цей не кричав, лише зціпив зуби, схопившись руками за держално.
