Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук
Так, він не кричав, а мав заціпеніле, залізне, але й мертве обличчя, руки його схопилися за держално списа, і по пальцях котилася кров, його власна кров, і він спустив погляд на ті свої руки й невідривно дивився, а лице його із сірого стало біле.
Було тоді гаряче, сонце стояло високо й шпарило. Ми обливалися потом, і від того проступала на вустах сіль. У цей час коронні гетьмани спішили свої хоругви. Поляки важко зістрибували на землю у своїх риштунках, і тут воля божа посприяла нам: служники, яким пани віддали свої коні, зрадливо стрибнули у сідла й розсипалися, гнані лютим страхом, по навколишніх луках та лісах...
Я замовк, передихаючи. Здавалося, що в моїх очах горить пожежа недавньої битви, бачив усе так дивовижно чітко й гостро, що від того боліли мені очі. Приплющився, але це не дало мені полегші, очі палали, і я, стримуючи тремтіння вуст, дивився туди, де котилися вози, бігли люди, ламалися колеса, розкочувалися гарматні громи. Бачив роздуті щоки трубачів, які видували з мідних горлянок закличні звуки, довбиші гупали у котли, і од того залізного брязку, що розлягався над бойовищем, тремтіло все у нутрі. Мчала кіннота, і я помчав разом з нею, у мене пашів жаром лоб, а рот був роздертий у переможному крикові.
— Ви колись переживали таке, отче? — спитав я.
— Радості великої перемоги я не переживав,— сказав схимник.— Зате переживав смуток великої поразки. Але розповідай далі.
І я розповідав далі. Ляхи забились у своєму безладному відступі до ярів та круч. Вони почали спускатися по крутому узвозу, але внизу їх перепинило багно, і вояки зтирлилися біля нього, як отара овець. Ті, що спускалися згори, вже не в силі були стримати коней. Коні помчали донизу разом із возами, і візники злякано попадали з тих возів навсібіч. Вози гримкотіли, й перелякані коні задирали вгору голови. Тоді один кінь спіткнувся, і віз наскочив на нього, перекидаючись разом з другим конем. На цю купу наскочила вже валка возів — зчинилося страшене місиво із тіл та речей. Смертельний вискіт коней, хряскіт кісток і тріск дерева — все це було таке жахливо-небачене, що я спинив свого коня, заворожений несамовитістю цієї картини.
Заляпані кров’ю й багном завмерлі обличчя, морди коней із роздертими ротами, з яких вивалюється кривава піна, перемішані у дике місиво полудрабки, колеса, голоблі, упряж, людські голови, руки, ноги, спини, поруч з кінськими ногами, головами, тілами,— все це раптом ніби завмерло, перетворюючись у ритину на дереві.
Навпроти вже дерлися під кручу ті, що зуміли переметнутися через багно в долині, стьобали немилосердно коней, але ті, хоч і пнулися вгору, але сповзали по глині донизу, де була справдешня колотнеча. В багні позагрузали валки, і вози ніяк не могли через них продертися, а козацькі гарматні ядра не давали ворогові вільно дихнути — вів нас тоді сам Хмельницький. Ми вдарили по гетьманах, коронному й польному, які металися з багатьма хоругвами обабіч обозу; вони намагалися вирівняти свої лаштунки, але ми вдарили надто сильно і стерли ті лаштунки вмить. Тут випала значна робота рукам: ми стинали шляхетські голови, і від великої крові, яка пролилася тоді, усі геть, і я в тому числі, сп’яніли...
У ту ніч я ще багато розповідав. Здавалося, схимник зник у яскині, бо там, де він лежав, не чутно було ані звуку. Врешті, вже й ніби не зважав на нього — мені треба було вибалакати все, що палило душу. Я розповів: потім, коли обдивлявся бойовище, мене струснуло від жаху — стільки людських трупів не бачив ніколи. Я й тепер тремтів, вдивляючись уже вкотре на те криваве бойовище, по якому ступала моя нога, бо вночі не витримав і пішов туди. Яскраво світив місяць і моторошно осяяював поле битви. І я відчув те все, як частину свого єства й буття свого, я намагався пригасити в собі хвилі, які збуджували моє серце, а зараз спробував відігнати від себе видиво того побоїська. Але воно знову ставало перед очима — йшов я вдруге по мертвому полю уже вранці, і було воно все всіяне гайворонням, і мені захотілося спитати цих мертвих людей: “Чого ви прийшли на нашу землю і чому, прийшовши на неї, ведете себе як свині? Це ви підняли цей заколот, ви примусили нас узяти в руки шаблі, чому не сиділи вдома і не будували там свого господарства? Чому хочеться вам заливати кров’ю не свою, а нашу землю, бо ж ми її ллємо не з волі своєї, а з вашої!” Таке тоді сказав я отим тисячам трупів, але душі моєї це не вилікувало. Бо попри те, що діло ми справедливе чинили, попри те, що інакше чинити не могли, аби не лишатися рабами під ляхом, серце й душа в мене плакали, бо не був я вояком, а людиною жалісливого серця. Моє призначення було не стинати людські голови, а читати книги і вивчати мудрість світову, зачинитись від світу й наближатися до Бога, а це значить пізнавати світ. Я не судив себе за те, що взяв шаблю до рук, але кров на моїх долонях пекла мені, хоч її й не видно. Вона пекла мені і в душі, в тілі, й на тілі, вона все-таки волала, бо пролита кров — це пролита кров навіть і в самообороні. І я сказав собі: ми здолали напасника, а тепер я можу відчути себе вільним. Тепер можу повернутися до того, до чого кличе природа моя й призначення. Тож я скинув із себе зброю й кинув її на тому бранному полі. Пішов, не озираючись, а над головами в мене каркало гайвороння. І те гайвороння раптом знялося й полетіло вслід за мною — може, не все, але принаймні його частина. І я йшов по лісі, а потім побіг. Хотів утекти від того жахного, від
