Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
— Ходімо до пана!
Юрко стрибком догнав його і рвонув лисицю, але в цю мить дві кошлатих вівчарки з гарчанням кинулися до нього.
Юрко випустив звіра, притулився до стовбура і почав відмахуватися мушкетом, як келепом, і за гавканням не почув, як хрустить сніг і поспішає на допомогу другий лісник.
Боротьба була коротка і нерівна. Зв'язаного Юрка виштовхнули на дорогу і, навіть не перев'язавши йому пошматовану литку, потягли до Доліви-Ясенського.
Полк полковника Горленка стояв за дві милі від Кам'янця, на самому кордоні. Взимку і восени не довелося Горленкові одвідати рідні місця, та й не хотілося йому відповідати на жарти і дотепи балакучих панків, а тепер втеча пані Єлі була забута, і інші справи хвилювали брацлавське панство. Одружився Стефан Потоцький, і його бучне весілля надовго стало єдиною темою панських розмов.
Горленко цього не знав, і коли довелося йому поїхати до Брацлава в полкових справах, розмова з Потоцьким здавалася йому важким іспитом. А насправді пройшла вона весело і невимушено, ніби пані Єлі і Доліви-Ясенського ніколи не існувало.
Довго розпитував Потоцький свого полковника про військові справи, порадив набрати ще сотню на випадок війни з Туреччиною, дав на це грошей, а Горленкові подарував чудовий турецький ятаган.
Прийом Потоцького, веселе товариство, за яким Горленко давно скучив, невимушені розмови за келехом старого венгржина без найменших натяків на пані Єлю — все це приємно і несподівано розважило Горленка.
Він переночував у Кніпріца, а вранці довго і cтapaнно вибирав по замкових коморах сідла, ронди, шаблі і стремена для своїх козаків.
Коли остання підвода була навантажена, Горленко доручив валку своєму осавулові і легко скочив на коня.
— З богом, панове! Я їду вперед. Треба завітати по дорозі до Хутірців. Я дожену вас надвечір біля порона.
Кінь ішов легкою інохіддю і іноді, задираючи голову, лунко іржав, наче всміхався весняному сонцю. На придорожніх вербах сіріли оксамитові котики. Калюжі вилискували ясною блакиттю, а паруюча чорноземля чорніла воложно і маслянисто аж до самого обрію, де коливалися опаловою імлою хвилясті випари.
Дорога йшла з гори на гору. В масному багні загрузали підводи до осей. Горленко мчав підсохлою стежкою вздовж дороги. З-під копит летіли грудки землі, а вологий вітер дмухав у ніздрі сонячною теплінню. Ось і останній підйом. Далі починаються ліси, такі густі, багаті на різну дичину. От би колись урвати час і приїхати пополювати…
Кінь форкав і захлинався на крутому підйомі. Треба було б йому перепочити, та Горленкові кортіло швидше дістатися до Хутірців. І ось раптом, разом із вітром і сонцем, розкрилася перед ним з височини перевалу вирубана долина, а над нею — квітне небо у пінявому клоччі хмар.
Несвідомим рухом Горленко стримав коня. Весела польська пісенька урвалася на півноті, а серце стиснулося у кам'яну грудку.
— Ах він, собака! — прохрипів він. — Чуло моє серце…
І обірвав. І забув, що треба відпочити коневі, і до крові рвонув йому боки острогами. Кінь здригнувся від болю і помчав згори коротким нерівним чвалом. Сонце і вітер били йому просто у вічі, а Горленко все шмагав захеканого коня і шалено сварився у просторінь кулаком.
Зникла не тільки стара діброва, грабовий ліс і сосновий бір. Зник і липовий гай, і рибний став, яким так пишався Горленко.
— Зруйнував! Димом розвіяв, собака! Виголив до останнього кущика! — скреготів зубами полковник і люто підострожував знесиленого коня.
Будинок стояв забитий. В садку ще був сніг, і крізь рідкі дерева Горленко помітив двох посполитів, що викопували молоді яблуні.
— Ви що тут робите, падлюки?! — кинувся до них Горленко, перестрибнувши з конем через лісу. — Хто вам дозволив викопувати?!
Селяни здивовано обернулися, але, побачивши пана, скинули шапки.
— Я вам дам красти! — накинувся на них Горленко і оперезав найближчого нагаєм.
— Так це ж нас пан надіслав по яблуні, - розгублено виправдовувалися селяни.
— Який там пан?! Я тут хазяїн! — хрипко гримав Горленко, ляскаючи нагаєм. — Скажи своєму панові, що він мерзотник і злодій! Геть звідси, поки цілі голови!
Посполиті злякано відсахнулися. Один почав поквапливо запрягати стару шкапину, другий кинув у підводу, де вже лежало три-чотири яблуні, стару свитку, торбу з хлібом і якесь дрантя, а Горленко підострожив коня і помчав до хат своїх слобожан і підсусідків.
Селище було невеличке, вcьoгo хатин двадцять, але Горленка одразу вразила мертва тиша на вулиці, де завжди бігали кури і свині і лунко перегукувалися дитячі голоси. Порожньо було навіть біля колодязя з журавлем, де колись з ранку до ночі прали і юрмилися баби. І сама лише стара Мирониха пленталася попід хатами з відерцем.
Вона пізнала Горленка і низько вклонилася.
— А де люди? Невже на оранці? — питав Горленко.
— Нема нікого, паночку рідненький, — забідкалася бабуся. — Кого Мертвяк забрав до себе на фільварок, а кого у підводи, а хто й зовсім пішов, бо ж сили не стало.
— Як-то пішов? Куди?
— А на «слободи» або у Дике Поле, бо ж Мертвяк каже, що наші слободи вже вийшли, і почав ганяти нас на панщину. Ой паночку, що тут робилося!.. Ой царице небесна!..
— Почекай стара! Кажи до пуття. Де Панас? Де Тишко? Де Томаш з Іваном?
— Та Панас пішов до пана Струся на «слободи». Забрав і молодицю і немовля. А Панаса Кривого, що жив край села, Мертвяк приділив робити на смолокурні. Там він і живе. Землянку собі викопав. А Іван у підводах. А Томаш — царство йому небесне — помер, а стара його в Мертвяка робить за ткалю. А Палажку, вдову з дочками, на фільварок взято. Дочок він одружив з своїми хлопами, отже, вони тепер теж його хлопки, а стара пильнує гиндичок. Ой, паночку що тут було!.. Забрав він і коні, і воли, і вівці, і все… Начеб той татар юга проклятий… Діточок без молока залишив. Семеро у пилипівку вмерло. А Мотря мертвенького народила. Адже ж до останнього часу наказував він робити на панщині. В неї вже пологи, а він її не звільняє.. «Поки не дострижеш вівці, кaжe, не відпущу». Так вона на дорозі і розродилася.
Горленко слухав, зціпивши зуби, і скажена лють заклекотіла в грудях. Падлюка! Павук єхидний! Отже наприкінці третього року і палі не залишиться від Хутірців. І що тоді робити без хлопа, найкоштовнішої худобинки, без якої ані поля не виорати, ані врожаю не зібрати?! Чим тоді жити? Де подітися?!
І, не дослухавши старої бабусі, Горленко знов підострожив коня і помчав до Вінниці, до земського суду,
