Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

— Назад! — уривчасто вигукнув Сагайдачний.

Готові кинутись в шалену атаку козаки на мить нерішуче завмерли.

— Назад! — гаркнув гетьман своїм громоподібним голосом.

І темні хвилі козацького війська полинули назад, як океан під час відпливу.

Захисники Москви безупинно стріляли. Вони залишалися невидимими за зубчастими мурами і в вузьких щілинах бійниць, а за спиною в кожного з них стояли підручні і набивали димучі, розпалені пострілами мушкети. Дехто стріляв з луків, інші кидали списи або лили вар. І коли холодний присмерковий світанок розтопив у своїй каламуті яскраві зорі, чорні хвилі штурмовиків полинули назад, як океан під час відпливу.

Втрати були величезні. Aлe Москва відчула силу і загартовану впертість ворога. Обидві країни втомилися від боїв та походів, пожеж і руйнації, і на дев'ятому році війни розпочали перемови про мир.

Королевич був обурений. Він вимагав ще раз спробувати щастя. Він не хотів покинути мрію про московську корону — про цю невичерпно багату країну, де можна було розпочати веселе і бучне життя, таке принадне після похмурої мовчазності палаців відлюдного фанатика Зигмунда. Владиславові було понад тридцять п'ять років: час було позбутися батьківського опікунства і пожити на свій смак.

Він був охочий до жінок і вина, полювань і анекдотів, еротичної поезії, витончених страв і грубих, але дотепних оповідань з життя ченців, шахраїв та авантюрників-пройдисвітів. І хоча візантійська пишнота і релігійний фанатизм гордовитих бояр відштовхували і обурювали веселого королевича, він мріяв перебудувати Москву на зразок італійського Відродження або принаймні Фонтенбло.

І ось — усім мріям кінець. Соймові комісари категорично настоюють на підписанні пакту з Москвою, хоча до нового року залишається ще три місяці.

— Та я тричі встигну здобути Москву і коронуватись, — казав Владислав і нервово ляскав себе по коліну. — Скажіть панству, що я не забуду послуги і винагороджу його сторицею.

— Так, мосцьпане, — чемно вклонився Якуб Собеський, — але крулевич забуває, що ми не маємо теплого одягу, а в цій клятій країні наше військо може одної ночі замерзнути так, що на ранок московитам залишиться тільки зібрати і скласти його у стоси, як дрова. Годі нам експериментів пана Хоткевича, коли пан гетьман вишикував нас торік у бойовий лад, прийнявши московських розвідників за армію Ликова. Ми простояли добу без їжі, вогню і захисту від хуртовини. Ландскнехти падали снопами. А скільки наше панство відморозило собі рук та ніг?! А скільки зовсім сконало?! А тепер наше військо знов голодує. Падають коні. Гинуть поранені, бо нема де їх розташувати і чим лікувати.

— А головне — на Новий рік мусимо ми вже бути в Варшаві: така категорична воля вельможного панства, — підтакував Осолінський.

— А чому б вам не піти дрібними загонами по околишніх селах по хутра; сукно і сіряки? Воно не дуже гapне, але принаймні тепле, а у Варшаві на масниці можна буде влаштувати маскарад, цікавіший і різноманітніший за цей.

Комісари перезирнулися і мимоволі знизали плечима: — Щоб московити перебили нас поодинці, як горобців?!

А Осолінський додав:

— Тим більше, що тен хлопський гетьман тримається, як належить хамському ватажкові, і військо його відбирає у нас кращу здобич.

Владислав рвучко налив собі келех міцного хересу і, осушивши його, роздратовано обсмикнув свій мережаний комір.

«Іншими словами, вельможне панство заздрить тому, що менш вельможний суперник грабує сміливіше, ніж вони», подумав він, але, притамовуючи лють, запросив комісарів сісти і став доводити, що корисніше довести справу до цілковитої перемоги, ніж підписувати пакт нетривкий і ганебний для Речі Посполитої.

Але всі його докази і посилання на честь і славу не впливали на соймових комісарів. Перемови йшли далі і повільно й неухильно наближалися до бажаного кінця. І першого грудня 1618 року було підписано у селищі Деуліні перемир'я на чотирнадцять з половиною років з надією, що згодом воно перетвориться на тривкий і справжній мир.

Сагайдачний стояв тоді під Калугою і одразу вирушив додому з величезними валками хліба козацького.

Він розумів, що гетьманство, надане йому королевичем Владиславом, не має юридичної сили і що в очах польського уряду він залишається лише старшим над військом козацьким, тому що самі тільки королівські грамоти або постанови Вального сойму мають силу закону, але хіба старшина, а тим більше голота, додумається до таких тонкощів!.. А в козацьких очах бунчуки, булава, прапори і литаври блищали так само переконливо і безперечно, як небесні сузір'я.

В лабіринті Сералю

Настя прокидалася пізно. Крізь сон чула вона, як підводився падишах, як ішов одягатися до суміжного покою. З-за килимової запони долинало шарудіння тканин, хлюпання води, неголосні запитання султана і поквапливо-улесливі відповіді к'яйї або полохливий, зірваний шепіт рабині. І знов — мовчання, притамовані килимами кроки, шарудіння і хлюпання.

Настя довго не могла звикнути до цієї урочистої і побожної тиші. Але рабиням і служникам не дозволено розмовляти в присутності падишаха і його родичів. Навіть сам на сам порозуміваються вони в палаці на мигах, наче глухонімі. Настя іноді помічала ці таємничі знаки, і вони дратували її, як розмови невідомою мовою, їй усе здавалося, що раби глузують з неї.

А насправді, з часів султани Баффи[239] ніяку жінку сералю не шанували так, як Гюль-Хуррем. Ледве ворухнеться вона в ліжку або розплющить очі, як рабині та євнухи кидаються до неї з удаваною відданістю та побожністю, ловлять її погляд і приступають до першої церемонії палацового дня — одягання султани.

Дві дівчини-мулатки підносять срібну миску свіжої води, опалової від пахощів. Дві інших скидають з Насті нічну сорочку, треті — обмивають її з голови до ніг грецькою губкою.

І тоді подають їй денну сорочку.

Рабині зміняються рабинями. Смугляві арабки в червоних ізарах подають полоскання для рота, італійки — панчохи, черкешенки — туфлі, албанки — грезетову сукню італійського крою.

Ритмічні рухи рабинь нагадують танець. Кожну дрібницю подають дві рабині з глибоким церемонним уклоном і розходяться в різні боки, звільняючи місце для іншої пари.

Складний і урочистий церемоніал і приємно лоскоче Настине самолюбство, і дратує своєю вивченою одноманітністю, барвистою і нудною, як кружляння каруселі на ярмарку.

Повна величі сивоволоса к'яйя стежить за рабинями і не уриває урочисто-улесливої розмови з Гюль-Хуррем. Всі стамбульські новини розповідає вона зранку султані.І де трапилася пожежа, і хто помер, і скільки кораблів кинуло якір у Золотому Розі, і скільки караванів прийшло з палючого Ємена[240], і скільки з Могреба, і який крам продається в Галаті. Вона ніби й не дивиться навкруги, але варт тільки рабині спіткнутися або зробити