Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Після відправи, вже надворі, юнак назвав своє ім'я, пояснив, що з поспіху забув гаманець, подякував за те, що вона його виручила й пообіцяв повернути борг наступної неділі. Її обличчя залилося рум'янцем, язик ледве ворушився,— мабуть, від думки, що хлопець дізнався, скільки в неї грошей у гаманці, який він згодом, теж непомітно, віддав їй.
Наступної неділі вона не побачила К. (його ім'я вона вже знала, та свого йому не відкрила). Сподівалася, що він обов'язково прийде, хоч і запізниться. Не забувала про нього ні тоді, коли співали псалмів, ні тоді, коли з проповіддю виступав пастор, але сусіднє місце залишалося порожнім. „Може, сів на іншій лавці?” — подумала вона, однак озиратися не посміла. Відправа тяглася, як ніколи, повільно, скінчився збір пожертв, люди вставали й виходили з церкви, та його серед них не було. Її охоплював то розпач, то досада. Звісно, вона не вірила, що юнак міг ошукати її на якусь сотню ієн. Але ж раніше вона з ним не зустрічалась і не була певна, що він ревний відвідувач цієї церкви.
Коли через тиждень, тобто минулої неділі, А. знову забрела до церкви й сіла на тій самій лавці, то побачила, як перед початком відправи прийшов і К. Вони мовчки вклонилися одне одному. Її серце шалено калаталося. Коли всі вставали, щоб хором співати псалмів, голосу К. вона не могла відрізнити від інших, бо, здається, він узагалі його не подавав, а стояв статечно, дивлячись поперед себе. Сидів скромно, поклавши великі руки з довгими пальцями на коліна. Коли відправа закінчилась, К. подав їй знак очима і вони вийшли з церкви. Надворі він одкликав її вбік і, вибачаючись, віддав гроші. На його прохання А. назвала своє ім'я, але від спільної прогулянки відмовилася. Після чого, правда, вона каялася, що була така холодна з ним. Одне її тішило: вона ще побачить його. Непомітно минув і цей тиждень, і ось знову К. сидів біля неї. Сьогодні вона вже не заперечувала проти прогулянки.
— Я давно вас помітив. Бо у вас таке засмучене обличчя. Я б не подумав, що ви вмієте так сміятися.
— А хіба в церкві хто-небудь веселиться? — заперечила А.— Ви згадали про гаманець, і я почервоніла, бо подумала, що ви тепер знаєте моє фінансове становище.
— Було б чого соромитися! А хіба краще забувати гаманець удома? Крім того, я не рахував ваших грошей, а позичив сто ієн.
Вона кивнула — повірила його словам. У її гаманці було мало грошей. Якщо менша сестра могла виканючити будь-яку суму, то їй видавали щомісяця дещицю й веліли не тринькати. Так повелося здавна, відколи батько вдруге оженився, а вона почала ходити в середню школу. Та й тепер, коли вона закінчила середню школу вищого ступеня[36] і вивчала домоведення як дівчина на виданні, їй жодної ієни не надбавили. Мачуха пояснювала це тим, що, мовляв, готує їй посаг. Але А. не дуже вірила, що про неї подбають так само, як про меншу дочку, теж уже дорослу дівчину. Батька не обходила така несправедливість, бо в сім'ї порядкувала мачуха.
Своє випадкове знайомство з цим хлопцем А. вважала мало не відступництвом від строгих домашніх приписів. Згадуючи про це, вона відчувала, як у грудях калатає серце і водночас кортить сміятися.
— Коли наступної неділі ви не прийшли, я подумала, що, може, ви мене ошукали,— сказала вона приязно, цілком по-сімейному.
— Обшукав? — перепитав К. й почухав потилицю.— Обман — це щось страшенно ганебне.
— Пробачте. Не тої сотні ієн мені було жаль, а того, що ви не з’явилися.
— Того дня мені випало денне чергування, а тому не міг прийти.
— І ще я подумала: добре, якщо К.—сан живе недалеко, а якщо ні, то як він проїхав у електричці без грошей?
— Значить, ви переживали за мене?
— Авжеж. Яка я недогадлива! Могла б позичити вам трохи більше грошей.
— Я маю місячний квиток. А живу на квартирі далеко звідси. Якби жив близько, частіше б з вами зустрічався.
— То ви спеціально приїжджаєте сюди електричкою?
— Ага. А що одинаку робити в неділю? З нудьги можна вмерти.
— А де працюєте?
— У невеликій торговій фірмі.
— По вас видно, що ви не здатні на обман,— сказала вона й раптом засміялася.
Разом з нею захихотів і К. і, не спускаючи з А. захопленого погляду, прошепотів:
— І ви не схожі на засмучену паству…
— Звичайно. Я ж ніколи не занепадаю духом.
— …І на тих, що ревно моляться…
— А чого я маю молитися? Я ж не християнка. Просто так туди ходжу.
— Я так само. З нудьги.
„Досить чесна людина”,— подумала вона про хлопця.
— А в церкві вам не нудно?
— Ні. Бо я можу зустріти таких людей, як ви.
— Жартуєте.
— Ні, правду кажу.
— Вперше таке чую,— призналась вона і, щоб приховати своє збентеження, захихикала.
Над каналом війнув вітерець і загойдав вербовим гіллям. Каламутна вода, здавалось, застигла. Спереду показалося перехрестя з трамвайною лінією. На ньому вони зупинились і К. запропонував:
— Може, заглянемо в закусочну і скуштуємо сіруко[37]?
Якийсь час А. вагалася. Ще ніколи вона не виходила в місто без певної мети, а після церковної відправи на обід поверталася додому. Та за невеличке запізнення її не повинні сварити. Зрештою, хіба вона така маленька?
— А де вона?
— Он там. Маленька, але затишна. А хіба ви її не знаєте?
— Ні. Я тут
