Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Ну що ж, хай буде так. Припустімо, що С. помилявся. Тоді напишіть, що цієї трагедії не можна було уникнути.
— Але ж у такому разі від прощального слова не залишиться нічого,— зауважив хтось із присутніх.
І тоді знову в усіх розв'язалися язики.
— Якщо Р. у ролі гіда вбиває одним пострілом двох зайців, то чому не можна цього зробити за допомогою прощального слова?
— С. ніколи не закликав до терористичних актів. Його задовольняли щонайбільше страйки.
— Якщо не всі згодні писати прощальне слово, то чому б не підготувати якихось інших статей?
— Це ж непристойно! Е. запропонував чудовий план. Якщо він не пройде, то не всі писатимуть, отже, і журнал виявиться тонюсіньким.
— А ти щось напишеш? — запитав хтось Р.— Ти не будеш проти того, щоб спогади про С. відкривалися твоєю статтею?
Р. на хвилину задумався, всі мовчки чекали його відповіді.
— Ви все чіпляєтеся до того приводу. А я в принципі проти самогубства. До нього вдаються тільки слабкі . Ми — борці за мир, отже, ми повинні бути сильними, бо інакше нам не вдасться нічого зробити. Ось чому мені жаль С. як людину, але не як активіста нашого руху. Такий його вчинок — це відступництво! Я б навіть сказав — зрада! Зрада товаришів. Я не збираюсь паплюжити його у прощальному слові, але в такому разі й воно втрачає всякий сенс.
Р. говорив з такою не властивою йому завзятістю, що М., не підводячи голови, подумала: „Це, мабуть, через мене він такий несамовитий”. У кімнаті стало ще задушливіше, і їй у голову вдарила кров. Навіть гудіння вентилятора каламутило думки.
— Безумовно, людина має право розпоряджатися своїм життям, як їй заманеться,— вів далі Р.— І, мабуть, тільки людина. Та не кожен повинен чинити самогубство. Принаймні я так вважаю. Ми пережили водневу трагедію. Приречені на смерть тоді померли. За останніми оцінками Комітету по розслідуванню наслідків водневого бомбардування в Хіросімі загинуло двісті сорок сім тисяч чоловік. Але ще й тепер щороку цей світ покидає багато наших земляків. За таких умов кожна людина, яка пережила трагедію й вийшла з неї живою, зобов'язана триматися життя з усієї сили й невідступно боротися проти водневої бомби. Накласти на себе руки — так можуть робити лише безвідповідальні люди. Жителі Хіросіми та Нагасакі не мають права вкорочувати собі віку. Вони не повинні здаватися, навіть якщо їх поступово підточує променева хвороба. Бо навіщо комусь знати, що діється в наших душах?
Кілька чоловік схвально кивнули, але Е. не погодився.
— У словах Р. є частка правди. Звичайно, самогубство — ознака слабкості. Але ж для такого вчинку в С. напевне була якась причина. Я гадаю, що самою слабкістю не можна пояснити безрозсудність такого активіста. С. Самовіддано поширював в університеті ідеї Стокгольмського звернення, хоча на словах сумнівався в його корисності. А тому я вважаю, що накласти на себе руки його спонукав вибух війни в Кореї. Мені здається, це був своєрідний протест проти неї. Як на мене, то хіба не жорстоко ганьбити його так, як це робить Р.?
Знову кілька чоловік згідливо кивнули. М. передалося напруження, що панувало в кімнаті. Подумки повторюючи „ні, ні”, вона раз у раз нервово закидала ногу на ногу. Під столом, куди не завівав вітерець од вентиляторів, дошкуляли ногам комарі. С. зізнавався, що йому подобається, як вона кладе ногу на ногу. Дивак! Невже він так пильно за нею стежив? Але ж йому, напевне, нічого не було видно коли вони сиділи за столом.
— Здається, ніби ми знову зібралися коло його останків,— озвався молодий власник друкарні. Якщо Р. і Е. праві, то ми нічого не вирішимо. Р., що ти на це скажеш?
— Мені важко що-небудь радити,— відповів Р.
— А хіба ти не можеш написати, що ти проти самогубства, що ніхто з нас не повинен накладати на себе руки?
— Мені не хочеться батожити небіжчика. Бо я не мав зла до нього як до людини.
— Зрозуміло.
— Коли так, то будемо вирішувати справу голосуванням!
Та саме в цю мить почувся різкий голос Е.:
— Стривайте! Дайте й мені слово сказати. Я про це не згадував, бо сподівався, що ідея про випуск спеціального номера, присвяченого пам'яті С., усім сподобається. Якби він сам тут був, то все скінчилося б інакше. Але, на жаль, його нема. Це моя особиста думка, та можете мені повірити — як-не-як, а я працюю в газеті. Ось що я вам скажу: перспективи на майбутнє невеселі, це факт. Якраз рік тому почався страйк на заводах фірми „Ніхон кокан”, робітники зазнали поразки, й відтоді становище круто погіршилося. На додачу до цього американська вояччина вторглася в Північну Корею, посилились репресії в нашій країні з боку окупаційних властей та уряду. Тож, сучасне політичне становище не викликає оптимізму. Чимало наших громадян ладні повірити, що навіть Стокгольмське звернення оплачується комуністами. Поки що зовсім не ясно, який масштаб матиме відзначення п'ятої річниці вибуху водневої бомби. Хоча Хіросімському комітетові захисту миру вдалося розпочати свою діяльність на понад партійній основі, надзвичайно важко передбачити подальший хід подій. Отож якщо наш журнал вмістить надто гостру статтю, то ясно як божий день, що його вмить розчавлять. Будьте певні, за ним пильно стежать. А тому я вважаю, що було б найбезпечніше видати його спеціальний номер у вигляді спогадів про С. Я б
