Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Е. знову витер піт з чола й оглянув присутніх.
— Це що, компромісний план?
— Невже й наш журнал має ворогів?
— Я знав, що становище кепське, але не сподівався, що настільки.
Крізь збуджений гомін пробився різкий голос Е.:
— Наприклад, мені загрожує звільнення з газети.
„Справді, самогубство — це не вихід,— подумала М.— Ні, я не заохочувала його до такого фатального рішення. Душа С. надламалася, а здоров'я поступово погіршувалось, аж поки не здали нерви. Та це, напевно, не має відношення до політичного становища в країні, а пов'язане з його душевним станом. Йому ніяк не вдавалося втамувати якийсь душевний голод, спричинений вибухом атомної бомби, і він з власної волі прирік себе на голодну смерть. Це що, слабість?.. Такий слабкий, він не міг бути активістом руху за мир. Він був звичайним прямодушним студентом. Кажете, це слабість?.. А мені вона подобалася. З нею він готовий був піти на смерть, якби я його покохала. То була слабість, з якою він не міг нічого вдіяти. Отже, я ні за що не відповідаю. Ні за що. Він з власної слабості, самовільно, безвідповідально вирішив умерти. І тим самим зробив неприпустиму річ. Як сказав Р., абсолютно неприпустиму. Що за нерозумна людина! „Готовий умерти… Настільки серйозний, що готовий умерти…” Якби всі серйозні люди вмирали, то на світі щезло б таке поняття, як серйозність. А може, я так вважаю тому, що сама несерйозна? Тепер я вже не тужу за С. Після його смерті не минуло й десяти днів, а мені вже до нього байдуже. Хіба ви зрозумієте, що інакше я б не могла жити? С. зрозумів би мене. Я вже не ллю сліз. І не докопуюсь до причин його смерті з таким запалом, як ви. Бо мені все зрозуміло. Якби С.—сан…”
— М.—сан, яка ваша думка? — раптом звернулися до неї.
Вона підвела голову і крізь тютюновий дим побачила, що це запитував Р.
— Вибачте, я задумалася. Що ви маєте на увазі?
Р. не спускав з неї свого погляду, гострого, але не настільки. як у С., однак вона відчула, що Р. переживає за неї.
— Ми голосували,— пояснив Р.— За випуск спеціального номеру журналу, присвяченого С.,— шість голосів проти — два. Залишились тільки ви. Яка ваша думка?
— Я — проти. Я нічого не зможу написати. Хіба що картину.
— Ти проти цього плану тому, що не зможеш написати ? — запитав Е. і, не дочекавшись її відповіді, заперечив: — Можна зовсім коротеньку. Звичайно, йдеться не про те, щоб усі члени нашої групи щось написали, але бажано, щоб якнайбільше.
„А хіба я член групи? — подумала М.— Мене привів сюди Р., і після того я завжди була на засіданнях. Та це не означає, що я маю голосувати проти на знак відданості Р.”
— Я не зможу нічого написати. Це неможливо.
— Значить, вам байдуже до смерті С.?
Слова Е. звучали їдко, перешіптування за столом припинилось, і в кімнаті запанувала мовчанка. Знадвору крізь відчинене вікно долинали автомобільні гудки, ритми сучасної пісні, людські голоси, а тому тиша стала ще нестерпнішою.
— Я зовсім не байдужа.
— Шість чоловік проголосувало „за”, то, може, досить їхніх спогадів? — втрутився Р.— Не треба мучити М.—сан.
— А хіба я її мучу? — сердито відповів Е.— Просто я допитувався, бо її слова мене не переконували.
Знову в кімнаті стало тихо, чулося тільки поскрипування вентиляторів. Здавалось, ніби в протилежному кутку хтось махає головою і спонукає М. до відповіді.
— С.—.сан не мусив умирати,— сказала М.— Це не означає, що я у всьому згодна з Р.—саном, але така смерть — це прояв малодушності. С. повторював, що він людина серйозна, та насправді таким не був. Заради нього я не напишу жодного рядка.
Присутні здивовано втупились у неї. М. трималася впевнено, голови не опускала. З протилежного краю столу на неї значуще дивився Р. „Невже все-таки ти кохала С.?” — запитував його погляд. Те ж саме було написане в його очах, коли після похорону вона разом з Р. вийшла на вулицю. М. пригадала це й поволі заперечливо хитнула головою, після чого повторила:
— Не напишу. Мені нема чого писати.
ЗИМА КОХАННЯ
А. йшла неквапливо з К. майже безлюдною асфальтованою дорогою, хоча знала, що вона веде не до центру. Був прохолодний день ранньої осені. З одного боку вулиці тягся канал, у застояних водах якого відбивалися верби, а з другого — житлові будинки. Іноді повз проїжджали автомобілі, зустрічалися зграйки дітей, та частіше вулиця ставала пустельною — мабуть, тому, що була неділя. Хоча А. знала навколишню місцевість, бо сама виросла неподалік, та не могла пригадати, чи проходила коли-небудь цією вулицею, а тому не годна була б сказати, чи тут і в будній день так само тихо. Одне не виходило їй з голови: якщо вони підуть і далі в цьому напрямку, то вона чимраз більше віддалятиметься від рідного дому. Однак прогулянка пліч-о-пліч з К. тішила її. У неї геть пропала охота якомога швидше повернутися додому, що навіть її саму неабияк здивувало.
— Дивно…— промовила вона.
— Що? — спитав К. з лагідною усмішкою на устах.
— А те, що я прогулююся з незнайомим чоловіком.
— Значить, я ще й досі незнайомий?
— Але ж я вас справді-таки не дуже добре знаю.
— Принаймні знаєте моє ім'я, а я — ваше. Та й гаманець ваш мені знайомий.
— Ну, не зовсім,— сказала вона й розсміялася так по-дівочому нестримно, що аж за живіт хапалася. Спочатку К. поглядав на неї, мов на якусь дивовижу, а тоді й сам пирснув.
— Ви такі веселі. Я не сподівався, що ви вмієте так заразливо сміятися.
— Заразливо?
А. нарешті опам'яталась і попросила вибачення, а потім почала виправдовуватися:
— Насправді я похмура. Батько й мати сварять: чого в тебе завжди кисла фізіономія?
А. вперше зустрілася з К. (краще сказати, виділила його серед натовпу віруючих) у неділю три тижні тому в церкві, яку відвідувала. Вона не сповідувала християнства, та якось випадково зачастила на церковні відправи. Коли вона, сидячи на дерев'яній лавці, слухала урочисту проповідь пастора, співала псалмів або розглядала вигадливу гру фіолетової та червоної барв на вітражах, на її душу находило якесь блаженство. Соромлячись того, що не може похвалитися такою ревною побожністю, як інші, вона вибирала лавку, де було менше людей, і ніхто її не помічав.
Того дня А. запримітила, що біля неї сів юнак, але якоїсь особливої цікавості
