На білому світі - Микола Якович Зарудний

Ця характеристика аж ніяк не вплинула на Савку і Михея. Вони переглянулись і, посилаючись на авторитет Данила Вигона, що саме увійшов до кімнати, ошелешили Диньку ще одним повідомленням.

— Дивіться на оцього темного чоловіка,— сказав Михей Вигону, тикаючи пальцем в запалі груди Никодима.— Він не вірить, що Савка знає всі телевізори, як воза. Діло хазяйське. Але розкажи йому, Даниле, хто придумав двоствольне ружжо…

Кожухар підморгнув Вигонові, і той сказав:

— Як хто? Савка Чемерис… Йому ще й пальця відірвало, як стрельнув перший раз з двох стволів…

Савка показав Никодимові ліву руку без мизинного пальця і пообіцяв:

— Після жнив я ще й з трьома дулами ружжо зроблю.

— Таж усі знають, що тобі пальця січкарнею відчикрижило! — відстоював Динька святу правду.

— Ні,— таємниче прошептав Кожухар,— то було навмисне такий поголос пущено, щоб Савку німецькі шпигуни не викрали… Де, ти гадаєш, Савка перед війною два роки пропадав?

— Хе-хе,— затрусились худі плечі Диньки.— Шкіри вичинював у Бердичеві на заводі.

— Що з ним говорити,— безнадійно махнув рукою Михей.— Не в Бердичеві, а в засекреченому місці сидів Савка, а що робив — не скажу, бо то діло воєнне…

— Ну вас к бісу, — не витримав Динька,— бо як ще трохи послухаю, то повірю, що Савка й генералом був на війні.

— Генералом не генералом, а полковником був… У кавалерії.— Нова хвиля фантазії відриває Савку від землі. І він уже бачить себе на коні з шаблею в руці…

Васько з Тимком, притримуючи руками чорні півлітрові пляшки, що зрадницьки виглядали з пазух, тюпцем бігли вулицею і всіх, хто лиш стрічався на дорозі, запрошували дивитись телевізор. Дорослі дякували, обіцяли прийти, як впораються по господарству, а найменші громадяни Сосонки, забувши про все на світі, зразу приєднувались до Васькового почту в особі Тимка. Так вони і вбігли гомінкою ватагою на подвір'я та, підкоряючись владному жесту Алика Кози, щезли в садку.

— Сидіть, поки не покличу, і ні пари з вуст! — наказав Тимко і на правах Васькового ординарця зайшов до хати.

Наталка приготувала вечерю, запросила майстрів до столу.

— Ще діло не зроблене, хай уже потім,— відповів за всіх Михей.

— Я надворі посиджу, покличете.— Жінка взяла велику хустку, що висіла за шафою, і вийшла до перелазу.

Наталку лихоманило. Так було завжди після приступу. Вона подумала, що вдома вклали б її на кілька днів у постіль, приходили б лікарі, метушилася б мати. Добре, що приступ був легкий і що вона встала… Треба попросити Васька і Максима, щоб не розповідали Платонові. За ніч вона спочине, і все буде гаразд. Вранці повернеться з поля Платон. Вона розвіє всі його сумніви. Його і свої…

Кінь, наче вкопаний, зупинився біля перелазу. Наталка аж здригнулась від несподіванки: Степка.

— Добрий вечір, з приїздом,— зухвало розглядають Наталку розкосі, якісь дикі Степчині очі.

— Спасибі,— сухо відповіла Наталка, витримуючи погляд.— Я давно вже приїхала.

— Не знала,— відверто бреше Степка і в цьому знаходить задоволення.— У гості приїхала?

— Я приїхала до свого чоловіка, теж не чула? — в тон їй відказала Наталка.

— Піп не вінчав, музики не грали… Чого ж це він тебе ховає? Боїться, щоб не вкрали? — вершниця погойдується в сідлі, явно хизуючись перед Наталкою своєю красою.

— Я не боюсь. Він мене нікому не віддасть.— Зірвала з себе хустку, кинула її на ворота і стала в позу цариці.

Степка зміряла поглядом струнку постать суперниці, критично оглянула стареньке платтячко на ній і спритно підчепила нагайкою хустку.

— Тепла?

— Тепла.

— Можу тобі подарувати… на весілля. Вона йому теж подобається. От запитай,— стримує Гнідка.

— А чого це ти маєш дарувати її? — не розуміє Наталка.

— Бо це моя хустка. Моя. Не віриш?

— А… а чому вона у нас? — розгублено подивилась на Степку Наталка.

— Його запитай,— відказала Степка і помчала в поле.

А коли б не поїхала, то бачила б, як горда цариця раптом стала нещасною дівчиною в старому коротенькому платті…

— Го-о-о-ол!!! Шайбу-у-у! — несамовито волав хтось у хаті.

Цієї ж хвилини на подвір'я вибіг Васько і теж закричав:

— Давай, братва! Показують!

«Братва» під командою Алика Кози висипала з садка та кинулась у сіни.

Коли Наталка ввійшла до кімнати, Никодим Динька вклонився і з гідністю промовив:

— Приймайте роботу. Що могли,— зробили.

На екрані шмигали якісь довгі тіні, їх змінювали блискавки, крапки, хвилясті кола. І з цього хаосу вилітало магічне слово, підхоплене тисячами горлянок:

— Ша-а-айбу!

— От дає! — аж підстрибнув Алик Коза. Наталка звично покрутила регулятори і вгамувала цю стихію. На екрані з'явились люди, які бігали за м'ячем.

— Футбол,— пояснив присутнім Савка, доторкнувся і собі до регуляторів, так сказав, ніби все це він зробив сам.— А тепер дивіться.

Майстрів не довелось запрошувати до столу двічі. Але поки чарку не пригубила Наталка, ніхто й не покуштував Маланчиного перваку.. Двері розчинили навстіж, так що й з другої кімнати було видно все, що діялось на екрані телевізора.

— От дожилися,— ніяк не міг заспокоїтись Никодим,— сидиш собі, закусюєш, а воно показує! Їй-богу, куплю.

Наталка зустрічала гостей. Прийшов Полікарп Чугай і Лісняк з дружиною, потім прибігла Христина. Вже давно стемніло, а люди підходили, вмощувались, де хто міг, і мовчки дивились, аж поки опівночі невидима рука написала: «На добраніч». Довго й церемонно прощались. Наталці приємно, що цим людям було хороше в її хаті.