Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
24 червня зайшов до мене Осип попрощатися, вирушаючи на фронт з галицькою дивізією. З ним було троє юнаків, у яких я впізнав Башука, Гайваса і Канюка, з якими сидів у тюрмі, кожен з них потиснув мені руку, дякуючи, а Осип пояснив, що то і є ті троє, яких нам вдалося висмикнути з концентраку. Врятувавшись від однієї смерті, вони вирушали на другу.
У Львові вирувало, як у стривоженому мурашнику. Канцелярії поліції та гестапо квапливо пакували всі папери, щось палили, а щось вантажили до авт. 18 липня з’явився Краух і поклав переді мною три паспорти — для Ірми і її батьків. Виписані вони були ще в 1942-му. Я здивувався, чому видали їх лише тепер.
— Таке було розпорядження згори, — пояснив Краух. — Весь цей час вони лежали в моєму сейфі, але я не мав права їх віддавати. Зрештою, ти здогадуєшся, чому.
— Тобто моя місія завершена.
— Майже. Залишилася лише одна справа. — Він простягнув мені папір. — Це документ, який дає їм трьом право сісти на будь-який потяг, що їде в західному напрямку. Ти маєш спрямування на Берлін. У Берліні тебе чекатиме Ґерінґ. Від нього отримаєш наступні інструкції.
— Що це повинно означати?
— Лише те, що треба завершити справу з Лемносом. Ну, і в Берліні також чекає на тебе підвищення та ще одна нагорода. Поздоровляю.
— Ти їдеш теж?
— Поїду, але мушу все підготувати. Думаю, за днів два буду готовий.
Ми попрощалися. Дорогою додому я зайшов до Ліщинського в редакцію «Львівських Вістей». Там теж усі пакувалися.
— Переїжджаємо до Кракова, — пояснив він. — А ви куди?
— На Берлін.
— І чим збираєтеся їхати?
— Маю документ на право сісти у будь-який потяг.
Він розсміявся.
— Наївний ви чоловік. Потяги забиті. І всі мають такі самі папери. Ось краще не дурійте та їдьте зі мною. У мене автобус. Беріть свою панянку, заїдемо дорогою в Сколе за її батьками й рушимо далі. Але швидко, за годину чекаю вас тут.
Ця мандрівка до Кракова була довгою і втомливою, дороги були забиті, всюди корки, автобус ламався. Але з потягами було ще гірше, окремі з них стояли на сліпих торах по кілька днів. Діставшись Кракова, ми розділилися. Ірма з батьками вирушила до Відня, де чекала їхня родина. Ліщинський мене переконав побути у нього в Кракові. Прогулюючись Ринком, я несподівано зустрів Кулюса. Був з жінкою і маленькою дівчинкою. Розповів, що він з дружиною і донькою вирішили їхати далі, може, навіть до Америки. В Кракові він теж не дармує, викладає дітям біженців ручну працю. Важко було тепер упізнати Кулюса, він виразно обтесався, розмовляв більш-менш грамотно і навіть поважно, а мені так хотілося ляснути його по плечу, сипонути кількома нашими улюбленими приповідками й словечками, але дружина в окулярах, теж учителька, мене своїм виглядом стримувала. Ми розпрощалися й більше вже не бачилися.
На початку серпня я зібрався до Берліна. Ірма з батьками облаштувалася у Відні й надіслала мені свої координати з телефоном. Після Берліна я планував поїхати до неї. Ліщинський намагався мене вмовити залишатися у Кракові. Я не розумів його намірів. Урешті, переконавшись, що він використав усі аргументи, сказав, мовби й не мені:
— В кожному разі я намагався його стримати. Совість не буде мучити.
— Ви про що?
Він поглянув на мене вивчаючим поглядом і похитав головою.
— Не розумію, як ви й самі не здогадуєтеся, що там вас чекає.
— Ви щось знаєте?
— Може, знаю, може, ні. В одному я певен: таких людей, як ви, після виконаного завдання знищують. Я знаю про ваші вилети кудись на Південь. І знаю про вантаж, який прибував спочатку на Скнилів, а потім далі. Про деякі з тих ящиків можна було з певністю сказати, що вони походили з концентраків. А отже й здогадатися, що в тому вантажі було, не важко.
— На кого ви працюєте, пане Арнольде?
— Ви вже це запитували.
— І ви відповіли, що на абвер.
— Я працюю на абвер так само, як ви на гестапо. Вам таке пояснення підходить?
— Я просто не знаю, як реагувати на ваші слова. Ви щось знаєте, але до кінця не кажете. Як агент абверу, ви б не повинні були мені щось подібне говорити.
— Кажу вам це, як другові. З абвером я співпрацював тому, що таким було моє завдання. За всі ці роки, що ми знаємося, я не сумніваюся у вашій порядності. Ви літали з тим вантажем, бо в заручниках була ваша родина. І я вас не осуджую. Однак вам варто б повідомити, куди ви возили золото. — Він зробив паузу і завершив: — Не мені.
— А кому?
— Людині, яка передасть цю відомість далі.
— То кому ж таки?
— Англійцям.
Я був немало здивований.
— Де ви тут бачили англійців?
— Те, що ви їх не бачили, не означає, що їх нема. Все, що від вас треба — назвати місцину, куди ви літали. В Берліні вас знищать. Дружині повідомте, щоб вона з батьками тимчасово виїхали з Відня кудись на село. Або в Угорщину, де у них теж є родичі. Коли в Берліні зрозуміють, що ви не приїдете, їх почнуть шукати. Вас теж.
Я замислився. В тому всьому була певна рація. Якщо моя місія виконана, навіщо я їм здався в Берліні? Лише для вручення ордена? Властиво, я збирався до Берліну лише задля безпеки родини, адже у Відні вони все ще перебували в руках нацистів. Щодо золота, то я, зрештою, й сам замислювався над тим, як розповісти про Лемнос комусь надійному. Чи Ліщинський саме та людина? В принципі я в ньому ніколи не розчаровувався. Хоча з другого боку, може, мене таким чином випробовують? Чому ні? Може, Ліщинський насправді й далі працює на абвер.
— То як? — розбудив він мене з моїх дум. — Надумали?
— Хотілося б мати певність у
