Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
22 липня перші совєтські танки прорвалися до міста, але їх вдалося вибити. Бій під Бродами було програно з великими втратами, тисячі вояків тепер проривалися з оточення. З підпілля вийшли вояки Армії Крайової та зайняли оборону в центральній та західній частині міста, німці трималися на Замарстинові, Клепарові й Левандівці, а вояки УПА боронили Святоюрський собор.
Увечері, коли я замислився над тим, як буду далі виживати, до мене додому ввалився Краух. Він мав знову той пронизуючий погляд, який мені ніколи не подобався.
— А що, — запитав, — ви теж збираєтеся утікати на Захід?
— Думаю. А ви?
— їду вночі. Хочете приєднатися?
— Я б не проти, якщо ваша ласка. Ми ж бо з вами нерозлийвода.
Він розсміявся.
— Авжеж. Є в мене для вас місце. Але не для вашої кралі. То нічого? Такого добра по війні тепер повно, нє?
— О, не будьте таким жорстоким! Невже ж таки одного зайвого місця не буде?
— Нас буде четверо, а ще багаж. Чи ви хочете, щоб я свою валізу викинув задля вашої жінки?
Я мав доволі скислий вигляд. Він зиркнув на мене спідлоба й буркнув:
— Ну, добре. Послуга за послугу. Що ви мені заплатите за те, що я і її заберу з собою?
— Ов! Та я бідний чоловік. Що я можу заплатити?
— Бідний? А з докторської валізи ви нічого собі не смикнули?
Я отерп. Оце він аж досі тримав це в собі й тільки зараз вибовтав? Я спочатку віднікувався, врешті признався, що дещо взяв, якихось кілька нещасних монет і кульчики. Кульчики я можу залишити собі, сказав Краух, а монети треба віддати.
— Як ви здогадалися? — запитав я.
— Того дня, коли ми знайшли валізу, я вирішив допитати доктора. Але халепа — його з усією родиною вивезли за межі генерал-губернаторства. Минув час, і мені в голові щось свінуло. Якась дрібничка. Вона мене муляла і муляла. Аж поки оце вчора не обстежив валізу якомога уважніше. І знаєте, що помітив? Фарбу. Червону фарбу на спідній стінці валізи. Це фарба з підлоги. В доктора паркет, а у вас дошки тоді ще були свіжо помальовані. Валізу ви тримали під ліжком, де фарба ще не встигла добре засохнути і де-не-де вона відбилася. Зовсім трішки, якихось кілька крихітних мазків. Але цього досить, аби я прикрасив вами шибеницю.
Мені закрутилася голова, я намацав рукою крісло і впав у нього, а Краух виразно тріумфував, він просто пишався собою. В голові моїй гупали молоточки, я не знав, що маю думати. Врешті вибелькотав:
— Я все віддам.
— Авжеж, віддасте. І то нині.
— Одну хвилинку, — сказав я і, визирнув на вулицю. Його «студебекера» не було видно, мабуть, прийшов пішки. Десь вдалині чулися вибухи бомб, гуркотіли гармати, звідкілясь валили дими й чувся сморід. — Моя жінка не повинна нічого знати й не знає. Зараз я її випроваджу, і ми вирішимо всі питання. А поки що частуйтеся.
Я пішов до Меласі, вона лежала на канапі й гладила кицьку.
— Зберися і зникни на годинку, — сказав я. — Це в наших інтересах. Хутенько.
Вона здивовано поглянула на мене, але послухалася. Коли вона пішла, я сказав комісарові:
— Ходімо у пивницю. Ви ніколи не бачили моєї колекції вин?
Він отетерів:
— Що? Вин? І ви ніколи мені про них нічого не казали? Та ви шельма над шельмами!
Очі в нього загорілися.
— Але тепер кажу. Ми можемо їх забрати з собою. Там доволі коштовні вина. І там я тримаю всі свої скарби.
Ми спустилися у пивницю, на нас дихнуло вогкістю і холодом. Пивниця була доволі простора і мала два приміщення, відділені одне від одного дверима. У першому приміщенні стояли бочки з пивом та зберігалася ярина, яку ми купували на селах. А в другому — консерви, мило, сірники, свічки та самогонний апарат, за який я міг теж опинитися на гілляці, але комісара більше такі дурниці не цікавили. Він шукав очима колекцію вин.
— Ось вона, — показав я рукою на стіну, що була закрита шторою.
Він завагався лише на мить, зиркнувши на мене з підозрою, але моє лагідне усміхнене обличчя не віщувало нічого поганого, як не віщувало воно нічого поганого й раніше, тому він рушив до штори, відгорнув її і вилаявся, бо за шторою були полиці, але на полицях не було вина, а тільки великі пласти сала, щедро обсипаного сіллю. Та коли він рвонувся назад, я вже опинився за дверима. Металева засувка скреготнула, Краух опинився у напівтемряві, і хоч без вина, але з запасами їжі.
— Випусти мене негайно! Я тебе розстріляю! — волав він.
— Для природних потреб прошу користатися діжкою, у якій раніше квасилися огірки, — гукнув я.
— Випускай! Мене будуть шукати!
— Що вам приготувати на обід? — запитав я якомога ввічливіше.
Далі я почув звуки пострілів. Він стріляв по дверях, старих дубових дверях, оббитих залізом, кулі тут були безпорадні. Я піднявся нагору, руки в мене трусилися. Я налив собі келишок і випив. Після другого я остаточно заспокоївся. Коли повернулася Мелася, я їй сказав:
— Кохана, нам тепер нема потреби кудись утікати. Наш квиток у щасливе майбутнє при нас.
— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла вона.
— Я думаю, коли-небудь ми зустрінемося всі разом у пеклі й добряче посміємося з наших пригод.
XX. Стефан
1
У квітні помер тато і вже не бачив совєтських бомбардувань. У дні, коли на Львів полетіли бомби, мало хто вірив у перемогу Німеччини. Розбомблено було двірець, станції Підзамче й Персенківку, а також скнилівське летовище, бомби ледь не щодня падали на будинки, понад сотню людей загинуло, лікарні були забиті пораненими.
Але німці боронилися завзято. Якимсь чином стало