Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

Краух здивовано зиркнув на мене, потім похитав головою і зітхнув.

— Ви ідіот, Андреасе. Ми б уже були бозна-де. Перейшли б до американців, потім чкурнули до Аргентини й жили б собі, як у Бога за пазухою. Гроші є, що ще треба? — Він задер голову й провів поглядом літаки з червоними зорями. — А тепер будемо гнити в цій срані?

— Герхарде, а можна ми перейдемо нарешті на «ти»? Як справжні друзі. Адже ми злиті воєдино і приречені один на одного. Хочу тебе запевнити, що я викручуся з будь-якої ситуації. І викручувався досі доволі вдало. Тому в мене нема сумнівів у тому, що ми виживемо за будь-яких умов. Сам кажеш: гроші є, що ще треба? Святі слова.

— Тебе, дурню, хтось обов’язково видасть, що ти співпрацював із нами. Я пропоную утікати в ліс і перебиратися через гори поки не пізно.

— Еге ж, з валізами, повними золота. Заспокойся. А тепер я мушу випити. Негайно. Ходімо до хати.

XXII. Стефан

1

Вітер котив вулицею жмутки паперу, десь нявчали безпритульні коти, й було жаско серед цих темних осліплених руїн. Я не мав жодного бажання йти до хати, мені хотілося розвіятися, а точніше побути на самоті. На Ринку ми розходилися в різні боки, Ліщинський сказав, що зазирне ще до редакції і чекатиме вдома з вечерею. Раптом я дещо пригадав.

— Стривайте, якщо ви не працювали на абвер, то чому переконували віддати їм «Шкоцьку книгу»?

— Бо я знав, що в Ірми безвартісна копія.

— Звідки?

— Її чоловік окрім того, що був математиком, розробляв для польської контррозвідки шифри. Я з ним був у постійному контакті.

— Навіть після того, як ви покинули Львів?

— Звісно. Через газету. — Він мав сумний і замислений вигляд, щось його гнітило і, здавалося, хотів ще щось мені повідомити, але не наважився. Потім додав: — Досі я вас стримував від поїздки до Берліну, а тепер мушу переконати негайно покинути Краків.

— А ви?

— Я теж зникну. Мабуть, завтра. — Він попорпався в кишені й вручив мені паспорт з моєю знимкою на ім’я Конрада Ренке, комівояжера. — З вашими паперами до своїх не доберетеся.

— О, дякую. Ви про все подбали заздалегідь.

— Така в мене робота. Ну, до вечора.

Я зайшов до першої-ліпшої кнайпи й випив спочатку гальбу пива, а потім цмулив вино. Що ж тепер? Треба дати знати Ірмі, щоб виїхала з батьками з Відня. Як це зробити? Телефон відпадає, телефоністки можуть фіксувати розмови. Телеграма й поготів, її можна було надавати лише німецькою мовою. Рвонути просто зараз до Відня не вийде — незабаром комендантська година. Але ж я не мушу розмовляти німецькою чи польською. Можна й львівським балаком. Ця ідея мені сподобалася. Я пішов на пошту і замовив розмову з Віднем. Коли нас з’єднали, я заторохтів:

— Сервус, біню. Ніц не байтлюй, іно цинькуй. Мус зі свойов фамулов виривати на соломку. Але бальоном і не бімбай[114]. З Відня гебай. Лишиш цинк Святій Варварі, де вас никати. Йо?

Ірма миттєво налаштувалася на потрібну хвилю:

— Та йо. Шо ти фурт трайлюєш? Кляво, я всьо зкумала. Не куцайся. Цьом.

— Цьом.

Це все, що вона мала зрозуміти. На людській мові то мало означати: «Привіт, дівчинко. Нічого не говори, лише уважно слухай. Мусиш зі своєю родиною утікати на село. Але швидко і не легковаж. З Відня зникай. Лишиш звістку в церкві Святої Варвари, де вас шукати». Ірма: «Та що ти мелеш безперестанку. Добре, я все зрозуміла. Не бійся».

Не думаю, що телефоністка, яка нас з’єднувала, щось второпала. Відтак я пішов до Ліщинського. Вже сутеніло, я йшов швидким кроком, вулиці швидко порожніли. Біля будинку, в якому винаймав помешкання Ліщинський, я роззирнувся. Вулиця була безлюдною, лише в самому її кінці блимнули задні вогні авта, яке від’їжджало, і згасли. Я піднявся сходами нагору і постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Я натиснув клямку, двері легко відчинилися. В помешканні панувала темрява. Світити в такий час було заборонено. Я вийняв ліхтарик, з яким не розлучався, і ковзнув променем по кухні. На столі стояло вино й начиння наготоване для вечері, а в повітрі висів запах печені й ще мало вловимий, але не відомий для мене запах — либонь, цигарок, яких Ліщинський не курив. До його цигарок я вже звик. Я гукнув його, але не почув жодного звуку. Дивно. Кудись вийшов? Може, хтось до нього прийшов? Щось мене у цьому всьому стривожило, я пройшов далі — в сусідній кімнаті, яка правила за його кабінет, усе було перекинуте догори дригом, шухляди висунуті й висипані на підлогу, але коли я зазирнув до лазнички, побачив його. Він лежав у ванні, і кров сочилася її дном. Мав розбиту голову. Але це ще не все: долоні його теж були розтрощені. На підлозі лежав скривавлений молоток. Почерк був відомий. Діяли обережно, тому не стріляли, щоб не зчиняти переполоху. Що він їм сказав? Чи міг він видати Хому?

Я наблизився до вікна. Вулиця й далі була пустельною і темною, але я не міг покинути цього помешкання до шостої ранку. Що було робити? Залишатися тут теж було небезпечно. Якщо вони не влаштували на мене засідки тут, отже він спрямував їх деінде. Куди? Коли вони зрозуміють, що їх одурено, повернуться, бо де, як не тут, можна мене вистежити? Часом виднілися на темній вулиці тіні, хтось навіть у комендантський час намагався дістатися дому, припадаючи до стін. Патрулів не було видно. Місто поринуло в ніч. Я не знав, що маю робити. Єдине, що чітко розумів — треба якомога швидше звідси чкуряти. Я знову підійшов до вікна, розчахнув його і визирнув. Цього разу на протилежному кінці вулиці з’явилося авто. Я не мав жодних сумнівів, куди воно їде, й притьма кинувся з помешкання на сходи, присвічуючи собі ліхтариком, піднявся на саму гору і намацав двері горища. Вони були замкнені. Я натиснув плечем, двері піддалися, з другого боку я їх підпер ящиками, в яких були поскладані важкі кахлі від грубки. На горищі панував запах свіжовипраної білизни, на шнурах висіли простирадла. Я пробрався поміж ними, намацуючи ліхтариком люк у дахівці, і він був, але на замку. Я підібрав з