Сюрпризи долі - Єва Гата

Я не міг більше читати. Боже милий — це про мене! Напевно, в усіх поетів долі схожі. Вікно, знову вікно. Це понад мої сили! Що є основою людського життя? Усі в один голос кажуть — Любов. Тоді, виходить, якщо її не має, то немає сенсу сидіти у тісній келії.

— Твоє життя не вдалося, — знову почув знайоме сичання.

— Моє життя не вдалося, — повторив, як папуга.

Довкола мене не було місця, де би, принаймні, жевріла Любов: коханої поруч не передбачалося; найближчий друг віроломно всадив мені ножа у спину; жінка, якій я довіряв, — зрадила нашим ідеалам і знищила мене. Та усе це дріб’язок порівняно з інцидентом у лекторії. Я міг би зі всім змиритися, але насміхатися з моєї поезії, божевільно реготати зі сліз душі — це понад мене. Світ перевернувся, небеса відвернулися від мене.

Я налив ще півсклянки коньяку. Задзвенів телефон. Це був Ярослав Грох, він, бачите, не зрозумів, куди це я так несподівано зник. Виявляється, після літературного вечора відбулося невеличке прийняття. Хтось зауважив, що Крука немає, от він і вирішив милостиво довідатися, чи у мене все гаразд. Яке зухвальство! Та чи та людина щось має у голові, чи може одну тирсу, яким же треба бути твердошкірим, щоб дзвонити в мою оселю після скоєного?

Ти запитаєш, до чого тут він? Відповім цілком щиро. Не було сумніву, що якби не його санкція, то секретарочка не наважилася б вилізти на сцену і лопотіти свої дурнуваті пародії. Звичайнісінький невинний жарт — сюрприз. Люба моя, знаю, що недобре і неправильно вчинив, але стримуватися тоді просто не міг. Я скипів від гніву і вибухнув такою лайкою, що й сам не сподівався від себе, стільки того лайна наскладалося у душі. Ярослав мовчав, мабуть не очікував такої реакції з мого боку. А на завершення своєї тиради я повідомив, що моєї ноги більше не буде в їхній триклятій конторі. І кинув слухавку.

Тої миті для мене у світі існував тільки я. Мої проблеми заполонили в моїй свідомості все, наглухо відмежувавши від іншого світу. Якщо я потрібен тільки сам собі, а всім решті начхати на те, чим я страждаю і чим живу, то навіщо мучити себе? Немає жодної причини протистояти тупому, неотесаному, грубому цинізму зашкарублих людей із задатками садизму і відсутністю елементарного співчуття. Їм усім справляло неабияку приємність завдавати мені того шаленого болю, якого самі ніколи не відчували. І їх же ж більшість! Не переробиш…

Якщо нема у світі жодної близької натури, яка б зрозуміла всю глибину моїх почуттів і образ, то нема чого й продовжувати свій шлях. Світ котиться у темряву. Він повстав проти мене, проти того, хто намагався нести промені світла у тьмяні льохи нездарності і непрофесіоналізму. Сучасне людство не потребує канонів, настав час хаосу, і тому мені тут нема що робити.

— Помри, і всім стане соромно, що вбили поета, — знову почув улесливе сичання.

Ось і ожив первісток. Пам’ятаєш, я тобі ще на початку про нього говорив? Усі його молодші брати вже давно жирували в моїй душі, а він терпляче чекав слушного часу.

— Невже моя смерть щось змінить? — злякався я.

— Ти станеш героєм, який поклав голову за свої ідеали. Такий вчинок гідний богів, він змінить світ.

— Але я вже цього не побачу! — вигукнув я, аж сам перелякався власного голосу.

— Не кожен на таке здатний, лише обрані.

— Невже немає іншого виходу?!

— Немає, перед тобою безкрайня вічність, ти ж на неї заслуговуєш.

— А ти мене не покинеш? — злякався ще більше.

— Я проведу тебе до твого притулку.

— Я знаю який він — «Острів мертвих», — раптом виникла перед очима картина Арнольда Бйокліна.

— Тобі тут нічого робити, під цим сонцем ти не знайдеш жодної відповіді на свої запитання. Не барися, настав час повертатися додому, — продовжувалося сичання.

— Почекай, не підганяй мене, мені обов’язково треба відвідати виставку Бйокліна. Я певен, що там віднайду багато відповідей. Я завжди встигну переступити межу, подаруй мені ще один день.

— Ти вже нічого нового не довідаєшся, яка різниця — день швидше, чи пізніше. Чим швидше, тим краще. Ти ж не хочеш дожити до глибокої самотньої старості у жебрацтві і зневазі?

— А якщо щось зміниться? — почав я захищатися.

— Нічого не зміниться, настав інший час, у якому для тебе немає місця. Тебе будуть усі цуратися, а твоїх віршів ніхто не читатиме.

— Але ж я відчуваю, що ще маю силу боротися.

— Усе ілюзії, немає нікого у світі, хто б любив тебе так, як я. Ти потребуєш вічного спокою, то ж не барися, збирайся з духом і вирушай у мої обійми.

— Як же це зробити? — мене охопив жах.

— Елементарно, лише тоненька ниточка з’єднує тебе з цим світом, переріж її і звільнишся.

— Мені лячно, адже вороття не буде.

— А навіщо тобі повертатися у хаос, ти покликаний до світла, а тут його бракує. Там на тебе чекають твої ідеали, задля яких ти боровся усе життя.