Сюрпризи долі - Єва Гата
Зал заходився сміхом, якого давно не чули ті стіни. Любове моя, людське терпіння має межі. Моя душа роздиралася на клапті. Я міг багато через що переступити, вдавати, що так має бути, і навіть пробачити, та приниження моєї творчості, власне, топтання брудним взуттям чистоти душі мені було понад силу. Знову заболіло серце, і в тому болю зародилося бажання померти на очах у всіх. Хай би знали падлюки, як знищили поета.
— Всі лишень хочуть нашкодити тобі, вони твої вороги, їм подобається робити тобі боляче, — почув знайоме сичання.
Сидіти з цими варварами більше не міг. Я вийшов із зали й поплівся навмання вулицями тепер остаточно чужого і осоружного мені міста. Не знаю, скільки блукав, розбурхуючи в собі біль і образу. Врешті помітив, що приплентався до брами будинку, де мешкав. Але нагору не піднявся, спочатку зайшов до найближчої крамниці і купив пляшку коньяку, а ще пачку кави. У першу чергу хотілося напитися і забутися, але муляло і ще щось, злісне на увесь світ. Інше бажання було — скоріше вмерти, знайти забуття не тимчасове, а вічне. Вдома, не роззувшись і не знімаючи плаща, впав у фотель, налив півсклянки коньяку і залпом випив.
— Найвищий час підсумувати пройдений шлях, — сказав уголос, наче сподівався, що хтось почує.
Любове моя, на сьогодні ставлю крапку. Дуже хотів би, щоб ти сама могла відчути, що зі мною діялося! І мушу для того знайти відповідні слова. Я не просто висів між небом і землею. Тільки нині вже не почуваюся в силі свій стан докладно передати. Буду цілу ніч думати і завтра вранці обов’язково до тебе повернуся. З тобою мені нічого не страшно.
06.02. 20…День шостий
Ось я знову повертаюся до тебе. Уже шостий день живу спогадами. Ніколи не думав, що мемуари приносять таку насолоду. Навіть стає сумно, що розповідь добігає кінця. Ці дні я наповнив особливо глибоким сенсом. Що далі? Повір, тепер це вже не так важливо. Треба жити, і це найголовніше. Як би не було важко, що б не трапилося, найбільша цінність — життя. Якщо про це пам’ятати, то завжди можна побачити малесенький промінчик світла, що пробивається крізь вузесеньку щілину в безвиході. Він закликає переступити барикади марновірства і повернутися до віри, надії і любові. Ці чесноти нікуди не зникали, вони заховалися за велетенськими рифами ілюзій, які власноручно нагромадив.
Зберуся з думками, важко повертатися спогадами у цей вечір. Мені страшно думати, що сталося б, якби не ти. Проте не хочу забігати наперед, нечесно у сповіді оминути найважливіші години, які видалися вічністю і цілком змінили мій світогляд.
— Найвищий час підсумувати пройдений шлях, — голосно повторив ще раз.
Я лукавив, відтягаючи події. Вердикт був уже давно відомий, залишилося розставити усі крапки над «і». Навіщо жити? Яка користь топтати землю, якщо вже ніколи ні від чого не мати насолоди, радості і, головне, майбутнього?
Від чого люди отримують насолоду? Від розкошів, слави, влади? Чи від таких простих речей, як їжа, сон? Присягаюся, усе це вже мене не вабило. Пізнано давно те, чим раніше можна було здивувати, спокусити. Довкола сама порожнеча. Єдине, що окриляє — натхнення. Та кому воно потрібне? Нехай напишу ще одну, навіть найкращу свою поезію, але хто її почує? Довкола ж лише глухі сліпці. Господи, подай бодай соломинку!
Я підійшов до вікна. За склом поспішають хто-куди юрби людей, вони і гадки не мають, що за ними хтось спостерігає. Кожен із них має якісь дріб’язкові проблеми, потаємні бажання і тамовані примхи. Вони вірять у прийдешній день і сподіваються: завтра щось зміниться на краще. Для них існує лише їхній світ, у якому немає місця для ближнього. В їхні мізки не закрадається думка, що того, хто бачить їх сьогодні, завтра вже не буде. Почнеться новий день і ніхто не згадає про чоловіка, який спостерігав біля вікна за метушнею цього світу. Хіба що дехто прочитає в скупих газетних рядках: «Сумуємо з приводу передчасної смерті відомого журналіста Георгія Крука…»
Щасливі, їх ще щось вабить. Мені ще б хоч раз відчути потяг їх простих бажань! Пригадую, це часто бувало в дитинстві. Тоді існував цілий всесвіт фантазій і радості. Зрештою, вони завжди поруч. Варто щезнути фантазії, як одразу тьмяніє і згасає радість. Наприклад, у дитинстві я не міг дочекатися першого снігу, щоб цілісінький день возитися на санчатах і будувати снігові палаци, а зараз лише нарікаю або на морози, або на хляпу під ногами.
Пригадалися знайомі рядки:
«Тепер живе кожен з нас мовчазний, сам-один Однак гордовито в душі ми приховали Наш потаємний скарб. Задзвонив вечірній дзвін І ми із хвилюванням душею задрижали». [32]Ще не так давно я декламував їх у цій же кімнаті Марині. Тоді вони мали зовсім інше звучання, ніж тепер. Рицос — великий поет, його важко до кінця осягти. Ми тоді говорили про поета і смерть. Чому пригадався саме цей вірш? Тому, що він присвячений Костасу Каріотакісу?
Я кинувся до шафи і дістав збірку новогрецької поезії. Пальці нетерпляче перебирали сторінки. Ось і те, що шукав. Очі наткнулися на другу строфу:
Життя (з їхніх слів) — трагічна безнадія.