Майстер і Маргарита - Михайло Опанасович Булгаков

— Я гадаю, що це усе ті ж самі гроші.

— Чудова думка! Та хто й за що міг запропонувати йому гроші вночі за містом?

— О ні, прокураторе, не так. Маю єдине припущення, і якщо воно хибне, то інших пояснень я, певно, не знайду. — Афраній нахилився ближче до прокуратора й пошепки доказав: — Юда хотів заховати свої гроші у відлюдній, одному йому відомій місцині.

— Дуже витончене пояснення. Так, знати, справа й стояла. Тепер я вас розумію: його виманили не люди, а його власна думка. Так, так, саме так.

— Так. Юда був недовірливим. Він ховав гроші від людей.

— То ви сказали в Гетсиманії. А чому саме там ви маєте намір шукати його — цього я, сказати правду, не розумію.

— О, прокураторе, це найпростіше. Ніхто не ховатиме гроші на шляхах, на відкритих та порожніх місцях. Юда не був ні на дорозі до Геврона, ні на дорозі до Витанії. Він мусив бути в захищеному відлюдному місці з деревами. Це так просто. А таких інших місць, окрім Гетсиманії, під Єршалаїмом немає. Далеко він податися не міг.

— Ви цілком переконали мене. Отже, що робити тепер?

— Я негайно почну шукати вбивць, які вистежили Юду за містом, а сам тим часом, як уже доповідав вам, піду під суд.

— За що?

— Моя варта впустила його увечері на базарі після того, як він залишив палац Каїфи. Як це сталося, не втямлю. Такого ще не було на моєму віку. Його було узято під нагляд відразу по нашій розмові. Але в районі базару він переклався десь, зробив такого дивного гака, що безслідно зник.

— Так. Оголошую вам, що не вважаю за потрібне віддавати вас до суду. Ви зробили усе, що могли, і ніхто у світі, — тут прокуратор усміхнувся, — не зумів би зробити більше вашого! Дайте нагінки сищикам, що впустили Юду. Та й тут, застерігаю вас, я не хтів би, щоб стягнення було хоч скільки-небудь суворим. Врешті-решт ми зробили все, щоб подбати про цього негідника! А до речі, я забув запитати, — прокуратор потер лоба, — як вони вхитрилися підкинути гроші Каїфі?

— Бачите, прокураторе… Це не так вже й складно. Месники пройшли до тилу палацу Каїфи, там де провулок панує над заднім обійстям. Вони перекинули пакунок через паркан.

— Із запискою?

— Так, саме як ви передбачали, прокураторе. Та, втім, — тут Афраній зірвав печать з пакунка й показав його нутро Пилатові.

— Схаменіться, що ви робите, Афранію, печаті ж бо, певно, храмові!

— Прокураторові не варто непокоїти себе цим питанням, — відповів Афраній, згортаючи пакунок.

— Невже ж ви маєте усі печаті? — розсміявшись, запитав Пилат.

— Інакше бути не може, прокураторе, — без усякого сміху, дуже суворо відповідав Афраній.

— Уявляю, що було в Каїфи.

— Так, прокураторе, це викликало дуже велике занепокоєння. Мене вони запросили негайно.

Навіть у напівтемряві було видно, як виблискують очі Пилата.

— Се цікаво, цікаво…

— Насмілюсь заперечити, прокураторе, се не було цікаво. Премарудна та превиснажна справа. На моє запитання, чи не сплачувались кому гроші в палаці Каїфи, мені сказали категорично, що цього не було.

— Ах так? Ну що ж, не сплачувались, то й не сплачувались. Тим складніше буде знайти вбивць.

— Саме так, прокураторе.

— Так, Афранію, ось що раптом спало мені на думку: чи не заподіяв він собі смерть?

— О ні, прокураторе[357], — навіть відкинувшись з подиву в кріслі, відповів Афраній, — пробачте мені, але це абсолютно неймовірно.

— Ах, у цьому місті все ймовірно! Ладний битися, що найближчого часу слава про це поповзе по всьому місту.

Тут Афраній метнув у прокуратора свій погляд, замислився й відповів:

— Таке може статися, прокураторе.

Прокуратор, видно, не міг розстатися з цим питанням про вбивство людини з Киріяту, хоча й так вже усе було ясно, і запитав навіть дещо мрійливо:

— А я бажав би бачити, як вони вбивали його.

— Вбито його з надзвичайною майстерністю, прокураторе, — відповів Афраній, дещо іронічно поглядаючи на прокуратора.

— Звідки ж ви й про це знаєте?

— Рачте звернути увагу на мішка, прокураторе, — відказав Афраній, — ручаюся вам за те, що кров Юди линула хвилею. Мені траплялося бачити вбитих, прокураторе, на своєму віку!

— Отже він, певна річ, не встане?

— Ні, прокураторе, він встане, — відповів, посміхаючись філософічно, Афраній, — коли сурма Месії, на якого тут чекають, пролунає над ним. Але раніше він не встане!

— Годі, Афранію! Цю справу з’ясовано. Перейдімо до поховання.

— Страчених поховано, прокураторе.

— О Афранію, віддати вас до суду було б злочином. Ви гідні найвищої нагороди. Як воно було?

Афраній став розповідати й розповів, що в той час, як він сам розслідував справу Юди, команда таємної варти, керована його помічником, дісталася пагорка, коли настав вечір. Одного тіла на вершині вона не виявила. Пилат здригнувся, сказав хрипко:

— Ах, як же я цього не передбачив!

— Не варто турбуватися, прокураторе, — сказав Афраній і вів оповідь далі.

Тіла Дисмаса й Ґестаса з повидзьобуваними хижими птахами очима підняли й негайно кинулися на пошуки третього тіла. Його віднайшли дуже скоро. Якийсь чоловік…

— Левій Матвій, — не запитально, а радше ствердно сказав Пилат.

— Так, прокураторе…

Левій Матвій ховався в печері на північному схилі Лисого Черепа, дожидаючись сутінок. Голе тіло Єшуа Га-Ноцри було з ним. Коли варта увійшла до печери зі смолоскипом, Левій запав у розпуку та лють. Він кричав про те, що не скоїв жодного злочину, і що всякий, згідно із законом, має право поховати страченого злочинця, як побажає. Левій Матвій казав, що не хоче розлучитися з цим тілом. Він був збуджений, вигукував щось недоладне, то благав, то погрожував і проклинав…

— Його довелося схопити? — похмуро спитав Пилат.

— Ні, прокураторе, ні, — дуже заспокійливо відповів Афраній, — зарозумілого безумця вдалося вгамувати, пояснивши, що тіло буде поховано.

Левій, усвідомивши сказане, затих, але заявив, що нікуди не піде й бажає взяти участь у похороні. Він сказав, що не піде, навіть як його стануть вбивати, й навіть пропонував на цю мету хлібного ножа, якого мав при собі.

— Його вигнали? — здушеним голосом запитав Пилат.

— Ні, прокураторе, ні. Мій помічник дозволив йому взяти участь у похованні.

— Хто з ваших помічників керував цим? — запитав Пилат.

— Толмай, — відповів Афраній і додав тривожно: — Може він допустився помилки?

— Кажіть далі, — відповів Пилат, — помилки не було. Я взагалі починаю потроху губитися, Афранію, я, здається, маю діло з людиною, яка ніколи не робить помилок. Ця людина — ви.

Левія Матвія узяли