Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
Під час нашої останньої зустрічі я сказав докторові Шельдту:
— Сер, я вивчав брошуру з назвою «Рушійна сила духовних здібностей у всесвітній історії», що містить захопливий уривок про сон. Схоже, з нього випливає, що людство відучилося спати. Адже певні речі, що мають відбуватися під час сну, вже просто не відбуваються. Саме тому ми прокидаємо такі виснажені, змучені, безсилі, злі тощо. Скажіть мені, чи я правильно зрозумів. Фізичне тіло спить, ефірне тіло теж спить, але душа виходить назовні.
— Так, — відповів професор Шельдт. — Душа, коли ви спите, проникає у надчуттєвий світ чи принаймні в одну з його сфер. Простіше кажучи, вона входить у власну стихію.
— Мені би хотілося так думати.
— І що ж вам заважає?
— Ну, я спробую, просто щоби побачити, чи я це розумію. У надчуттєвому світі душа зустрічається з невидимими силами, що у давнину відкривалися посвяченим у їхніх містеріях. Не всі істоти з ієрархії доступні живим, а лише ті, без яких не можна обійтися. Тож, коли ми спимо, як ідеться в брошурі, ті слова, що ми їх вимовили протягом дня, вібрують і відлунюють довкола нас.
— Не буквально слова, — виправив мене доктор Шельдт.
— Ні, але відтінки відчуттів, радість чи біль, намір, з яким було мовлено слова. За допомогою цих вібрацій та відлунь наших думок, почуттів і слів, уві сні ми спілкуємося з істотами ієрархії. Але тепер, коли ми щодня так кривляємося, коли наші турботи такі приземлені, коли мова так зіпсувалася, слова стали такі брутальні й спотворені, коли ми говоримо стільки дурних і нудотних речей, вищі істоти чують саме белькотіння, бурчання і телерекламу — мовлення на рівні собачих консервів. Це їм нічого не говорить. Яку втіху можуть знайти вищі істоти у такому матеріалізмі, позбавленому піднесених думок і поезії? Як наслідок, єдине, що ми чуємо вві сні — це скрипіння, шипіння і дзюркотіння, шелест листя й гудіння кондиціонерів. Тож для вищих істот ми незрозумілі. Вони не можуть на нас впливати й самі потерпають від браку спілкування з нами. Я правильно зрозумів?
— Загалом, так.
— У зв’язку з цим я міркую про свого покійного друга, який скаржився на безсоння. Це був поет. І тепер я можу зрозуміти, чому він мав такі проблеми зі сном. Можливо, йому було соромно. У тому сенсі, що він не мав годящих слів, що міг би їх забрати з собою у сон. Либонь, він справді волів не спати, ніж переживати щоночі ганьбу та провал.
«Тандерберд» саме зупинився біля будівлі Рукері на Ла-Саль-стріт. Кантабіле вистрибнув. Поки він притримував дверцята для Такстера, я звернувся до Поллі:
— Поллі, порадь мені щось.
— Цей тип, Стронсон, має великі проблеми, — відповіла вона. — Дуже, дуже, дуже великі. Читайте в завтрашній газеті.
Ми пройшли крізь викладений кахлями й оточений балюстрадою вестибюль Рукері та піднялися на швидкісному ліфті. Кантабіле весь час повторював, ніби хотів мене загіпнотизувати: «Десять штук сьогодні — п’ятнадцять до четверга. Це п’ятдесят відсотків за три дні. П’ятдесят відсотків». Ми вийшли у білий коридор й опинилися перед величезними подвійними дверима з написом «Інвестиційна корпорація Західної півкулі». Кантабіле постукав у двері умовним кодом: три рази; пауза; раз; і ще один, останній раз. Я здивувався, навіщо це потрібно, та, зрештою, людина, яка повертає гроші, аж так їх примноживши, певно, мусить відбиватися від інвесторів. Нам відчинила вродлива секретарка. Приймальню встеляли килими.
— Він на місці, — сказав Кантабіле. — Тільки ви, хлопці, кілька хвилин почекайте.
Такстер опустився на низьку оранжеву канапу для двох. Якийсь чоловік у сірій куртці прибиральника шумно пилососив довкола нас. Такстер скинув свого крислатого дженджуристого капелюха й розгладив пасма волосся, підстриженого у стилі епохи Директорії, над своїм чолом неправильної форми. Він затиснув загубник вигнутої люльки своїми рівними вустами й сказав: «Сідай». Я дав йому потримати торбинку з осетром і мармеладом, і перейняв Кантабіле перед дверима Стронсонового кабінету.
І вихопив у нього з-під пахви завтрашню газету. Він учепився в неї, і ми обидва взялися її сіпати. Поли його пальта розкрилися, і я побачив у нього за поясом револьвер, от тільки мене це вже не лякало.
— Чого тобі? — запитав він.
— Я просто хочу поглянути на колонку Шнайдермана.
— Ось, я вирву цю сторінку для тебе.
— Тоді я звідси йду.
Він гнівно тицьнув мені газету й зайшов до кабінету Стронсона. Квапливо гортаючи сторінку за сторінкою, у фінансовому розділі я знайшов статтю, що описувала труднощі Стронсона та «Інвестиційної корпорації Західної півкулі». Проти нього висунула позов Комісія з цінних паперів і бірж. Його обвинувачують у порушенні федеральних правил щодо операцій з цінними паперами. Він, зі злочинною метою, користувався поштовими переказами і мав справу з незареєстрованими грошовими документами. У пояснювальній письмовій заяві Комісія стверджувала, що Ґвідо Стронсон — послідущий шахрай, ніякий не випускник Гарварду, а недоук із Нью-Джерсі, який не закінчив навіть середньої школи й працював на бензозаправці, а до недавнього часу був дрібним службовцем в інкасаторському агентстві у Плейнфілді. Він покинув дружину та чотирьох дітей. Тепер вони живуть на Сході з державної допомоги. Приїхавши до Чикаґо, Ґвідо Стронсон відкрив величезну контору на Ла-Саль-стріт і представив чудові папери, зокрема диплом Гарвардської школи бізнесу. За його словами, він досяг помітного успіху в Гартфорді на керівній посаді в одній зі страхових агенцій. Його інвестиційна компанія незабаром уже мала широку клієнтуру, вкладаючи кошти у свинарство, вирощування какао та видобуток золотоносних руд. Він купив особняк у Норт-Шор[215] і казав, що хоче почати полювати на лисиць. Скарги, подані клієнтами, стали причиною цих федеральних розслідувань. Звіт закінчувався повідомленням про те, що на Ла-Саль-стріт ходять чутки, буцімто Стронсон має багато клієнтів серед мафіозі. Він, мабуть, обійшовся їм у декілька мільйонів доларів.
До вечора все Чикаґо про це довідається, і завтра біля його контори стоятимуть натовпи ошуканих інвесторів, тож Стронсон потребуватиме захисту поліції. От тільки хто захистить його післязавтра — від
