Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Якщо ми не потрапимо до Бартельштайна сьогодні, можемо заїхати до нього вранці, дорогою на летовище.
— Пол, — звелів Кантабіле, — сідай за кермо. Я бачу патрульну машину.
Автобуси намагалися протиснутися повз припаркований «тандерберд». Дорожній рух було паралізовано. Копи вже ввімкнули свої блакитні мигавки на Ван-Бюрен-стріт. Такстер пішов за Поллі до машини, а я сказав Кантабіле:
— Рінальдо, їдь собі. Дай мені спокій.
Він поглянув на мене так, ніби збирався відкрити жахливу таємницю. Я побачив душу, що боролася з труднощами такими ж великими, як і в мене, от тільки в іншій, віддаленій сфері.
— Я не хотів виливати це на тебе, — проказав він, — але ти змушуєш викручувати тобі руки, — його пальці, щільно обтягнуті жокейськими рукавичками, вхопили мене за рукав. — Твій давній друзяка, Алек Шатмар, страшенно влип, або може влипнути — це залежить від тебе.
— Чому? Як так?
— Я тобі скажу. В одного з моїх людей є гарна молода жінка. Вона клептоманка. Її схопили у «Філдс», коли вона хотіла потягнути кашеміровий кардиган. А Шатмар — її адвокат, січеш? Це я порадив їй Шатмара. Він поїхав до судді й попросив не кидати її в тюрягу, бо їй потрібне психіатричне лікування, і він це влаштує. Ну і суд звільнив її, передавши на поруки Шатмару. Тоді Шатмар привіз цю ціпу просто в мотель, стягнув із неї лахи, та не встиг завалити, бо вона вшилася. Коли дала від нього драла, на ній була лише смужка паперу, з тих, що їх ліплять поперек сидіння унітазу. Є багато свідків. Ця дівчина чесна. Вона не волочиться по мотелях. Єдиний її бзік — це крадіжки. Заради тебе я стримую її чоловіка.
— Усе, що я чую від тебе, Кантабіле, це нісенітниці. Дедалі більші нісенітниці. Шатмар може поводитись, як шаленець, але він не чудовисько.
— Гаразд, я спущу на нього її чоловіка. Думаєш, твого друзяку не попруть з адвокатів? Ще й як попруть — можеш не сумніватися.
— Ти наплів це все не знати з якого дива, — відповів я. — Якби в тебе щось було на Шатмара, ти б уже шантажував його.
— Як хочеш. Не слухаєш мене, то я дозволю, щоб цьому скурвому синові пустили юшку й прирізали його.
— Мені все одно.
— Та як ти можеш таке казати? Знаєш, хто ти? Ти — відлюдько, ось хто ти насправді. Ти не хочеш знати, чим переймаються інші люди.
Мені завжди всі вказують на мої вади, тимчасом як я стою із широко розплющеними, спраглими очима, вірячи їм і відчуваючи прикрість. Без метафізичної стійкості такий чоловік, як я, наче святий Севастіан під стрілами критики. Дивно, що все це терплю. Як оце зараз, коли Кантабіле, схопивши мене за рукав картатого пальта, дихав інтригами й осудом, що виривалися із сопел його блідого носа. Для мене головне не те, як саме мене ганять у всіх цих випадках, а те, як я використовую ці випадки, щоб витягти приховану інформацію. І, схоже, найновіша інформація, що мені відкрилася, свідчила про те, що я особа, схильна до мікро- та макрокосмічних уявлень або ж до ось якого переконання: все, що відбувається в людині, має світове значення. Таке переконання зігрівало все довкола, перед моїм зором з’являлися милі блискучі листочки та наливалися плоди у апельсинових гаях, де незіпсоване «я» було цнотливе і з вдячністю зверталося до свого Творця, і все таке. Можливо, для мене це був єдиний спосіб бути собою справжнім. Але у той момент ми стояли на широкому підмерзлому хіднику бульвару Мічиґан, за нашими спинами був Інститут мистецтв, а навпроти нас — кольорові вогні різдвяної торгівлі й білі фасади «Піплз Ґес» та інших компаній.
— Хай там який я є, Кантабіле, а ми з моїм другом не поїдемо з тобою.
Я поквапився до «тандерберда», щоб спинити Такстера, який уже сідав у машину. Він саме підтягнув поли плаща, пірнаючи у м’який салон. Було видно, що він дуже задоволений. Я просунув голову досередини й сказав:
— Виходь! Ми з тобою йдемо пішки.
Але Кантабіле заштовхнув мене в машину поруч із Такстером. Вперся руками мені в зад й увіпхнув всередину. Відтак опустив переднє сидіння, щоб затиснути мене. Далі з виляском захряснув дверцята й звелів:
— Поллі, рушай.
Поллі так і зробила.
— Що ти собі думаєш? Якого біса ти мене штовхнув і тримаєш тут?
— Копи вже в нас на хвості. Я не мав часу сперечатися.
— Ну, знаєш, це вже викрадення, — сказав я йому. І тільки-но вимовив слово «викрадення», як моє серце сповнилося дитячим відчуттям жахливої образи. Але Такстер веселився, з його широких уст виривався придушений сміх, а у примружених очах стрибали бісики.
— Ха-ха, Чарлі, не сприймай цього надто серйозно. Це дуже потішний момент. Насолоджуйся ним.
Такстер був на сьомому небі. Він переживав справжню чиказьку пригоду. Заради нього місто підтверджувало свою репутацію. Зауваживши це, я трохи охолов. Гадаю, я таки справді люблю розважати своїх друзів. Хіба я не купив осетра, свіжих булочок і мармеладу, коли судовий пристав сказав, що Такстер у місті? Я й досі тримав у руках паперову торбинку зі «Стоп енд шоп».
Вуличний рух був жвавий, але водійська майстерність Поллі просто вражала. Вона вивела білий «тандерберд» у лівий ряд, навіть не торкнувшись гальм, без поштовху, з безстрашною вправністю, як першокласний шофер.
Невгамовний Кантабіле вивернувся назад, щоб сидіти до нас лицем, і сказав:
— Поглянь, що в мене тут є. Сигнальний примірник завтрашньої ранкової газети. Я купив його в одного типа з друкарського цеху. І знаєш що? Ми з тобою потрапили до колонки Майка Шнайдермана. Послухай, — і він зачитав: «Чарлі Сітрин, шевроле Французького Легіону й чиказький писака та автор фільму “Фон Тренк”, виплатив у “Плейбой-клубі” картярський борг одному
