Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Такстере, я хочу поговорити з тобою про «Ковчег». Ми з тобою збиралися надати нового поштовху інтелектуальному життю країни та перевершити «Америкен мерк’юрі», «Даял» чи «Ревіста де Оксіденте» тощо. Ми роками його обговорювали й планували. Я витратив на це купу грошей. Оплачував усі рахунки протягом двох з половиною років. Тож де наш «Ковчег»? Я думаю, що ти чудовий редактор, природжений редактор, і вірю в тебе. Ми оголосили про вихід нашого журналу, і люди надіслали матеріали. Ми тримаємо їхні рукописи вже цілу вічність. Я отримую сердиті листи, навіть погрози. Ти зробив із мене цапа-відбувайла. Всі обвинувачують мене і цитують тебе. Ти подаєш себе знавцем Сітрина і розпатякуєш про мене по всіх усюдах — як я працюю, як мало розумію жінок, які маю слабкості. Я не беру цього надто близько до серця. Проте був би радий, якби ти не говорив про мене стільки. А всі ті слова, що ти вкладаєш мені в уста, мовляв, X — це недоумок, a Y — дурень. Я не маю упереджень проти X чи Y. Це ти хочеш їм дошкулити.

— Чесно кажучи, Чарльзе, причина, чому наш перший номер досі не вийшов, у тому, що ти надіслав мені купу антропософських матеріалів. Ти не дурний, тому в антропософії справді щось має бути. Але, заради Бога, ми ж не можемо вийти в світ з усіма цими нісенітницями про душу.

— Чому ні? Адже ж говорять про псюхе, то чому ж не про душу?

— Псюхе — це по-науковому, — сказав Такстер. — Ти маєш привчати людей поступово до цих твоїх термінів.

— А навіщо ти купив такий величезний запас паперу? — поцікавився я.

— Я хотів, щоб ми були готові видати п’ять номерів поспіль, не турбуючись через папір. До того ж це була вигідна покупка.

— І де тепер усі ці тонни паперу?

— На складі. Та я не думаю, що тебе непокоїть саме «Ковчег». Насправді тебе з’їдає Деніз, суди та гроші й усі ті прикрощі й тривоги.

— Ні, це не так, — відповів я. — Іноді я навіть вдячний Деніз. Ти вважаєш, я маю, як Ретіф де ля Бретон, ходити вулицями? Що ж, якби Деніз не позивалася зі мною, я б навіть не виходив із дому. Через неї мені доводиться їздити в середмістя. Завдяки цьому я не відриваюся від реальності. Це, безперечно, пізнавально.

— Чим же?

— Ну, я усвідомлюю, наскільки універсальне бажання скривдити свого ближнього. Гадаю, за демократії воно таке ж саме, як і за диктатури. От тільки тут панування права і правників створює певні обмеження. Людині можуть завдати чимало шкоди, перетворити її життя на пекло, але вбити насправді не можуть.

— Твоя любов до просвіти, Чарльзе, і справді робить тобі честь. Я серйозно. Можу це тобі сказати після двадцятьох років дружби, — промовив Такстер. — У тебе достоту химерна натура, але є в тобі якась — не знаю, як це назвати — якась велич. Якщо ти кажеш «душа», а я кажу «псюхе», то ти, певно, маєш на те свою причину. Ймовірно, ти й справді маєш душу, Чарльзе. А це досить приголомшливий факт, хоч би про кого йшлося.

— Ти й сам її маєш. Й одначе, гадаю, нам краще відмовитися видавати «Ковчег» і ліквідувати активи, якщо такі ще залишилися.

— Послухай, Чарльзе, не поспішай. Ми дуже легко можемо виправити ситуацію. Ми вже майже досягли мети.

— Я більше не можу вкладати у це гроші. Мені ведеться не надто добре фінансово.

— Ти не можеш порівнювати твою ситуацію з моєю, — сказав Такстер. — Мене в Каліфорнії взагалі обібрали до нитки.

— І наскільки там усе погано?

— Що ж, я звів твої зобов’язання до мінімуму. Ти обіцяв виплатити Блоссом зарплату. Невже ти не пам’ятаєш Блоссом, секретарку? Ти познайомився з нею у вересні.

— Мої зобов’язання? У вересні ми домовилися звільнити Блоссом.

— Ох, але вона єдина справді вміла працювати з усіма цими машинами «Ай-Бі-Ем».

— Але ж ми їх так і не запустили.

— Це не її провина. Ми були готові. Я міг почати будь-якої миті.

— Насправді ти хочеш цим сказати, що надто велике цабе, щоб обійтися без штату.

— Май трохи серця, Чарльзе. Відразу після того, як ти поїхав, її чоловік загинув у автокатастрофі. Ти ж не хотів би, щоб я її звільнив у такий час. Хай там як, Чарльзе, а я знаю твою шляхетність. Тож узяв на себе сміливість передбачити, як ти вчинив би у такій ситуації. Це лише тисяча п’ятсот баксів. Взагалі-то є ще одна річ, про яку я мушу згадати — рахунок за будматеріали для крила, що ми розпочали.

— Я не казав тобі добудовувати крило. Я був категорично проти.

— Але чому? Ми ж вирішили, що це має бути окреме приміщення. Ти ж не хотів би, щоб я всю цю редакційну веремію закрутив у себе вдома?

— Я виразно сказав, що не хочу мати з цим нічого спільного. І навіть попередив тебе: якщо вириєш велику яму біля свого будинку, то підірвеш фундамент.

— Що ж, це не так уже й страшно, — відповів Такстер. — Будівельна компанія може прекрасно все це розібрати й забрати свою деревину. А щодо непорозуміння між двома банками… Мені страшенно прикро, та це не моя провина. Платіж із міланського «Banco Ambrosiano» затримався. Це все ті кляті бюрократи! До того ж тепер в Італії панує хаос й анархія. Та хай там як, у тебе є мій чек.

— Немає.

— Немає? Він мав прийти поштою. Поштова служба — це просто жах. Це був мій останній внесок на суму тисяча двісті доларів у траст «Пало-Альто». Вони вже продали мою частку. Тепер винні тобі тисячу двісті.

— А може, вони так і не отримали чек? Мабуть, його вислали з Італії на дельфіні.

Він не усміхнувся. Момент був надто поважний. Ми, зрештою, говорили про його гроші.

— Ті каліфорнійські пройдисвіти мали ще раз виписати банківський чек і надіслати його тобі.

— Можливо, чек «Banco Ambrosiano» ще не покрито, — припустив я.

— Так ось, — він дістав зі свого дипломата великий жовтий блокнот із відривними розлінованими аркушами. — Я розробив план, як повернути тобі втрачені гроші. Ти повинен отримати початкову вартість акцій. Я на цьому наполягаю. Гадаю, ти купував їх по чотири сотні. Знаєш, ти переплатив, вони зараз значно опустилися. Але це не твоя провина. Вважатимемо, що коли ти відіслав їх для мене, вони вартували вісімнадцять тисяч. Я не забуду і про