Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Осмогруд отетеріло поглянув на Слободана, та той сидів, уп'явшись очима у діл: певно, дідо Тимна вже повів йому все те до нитки.

— Й се рече гречин? — ще з більшим подивом перепитав Осмогруд, і сього разу Тимна почув його.

— Гречин, сину Велеславів.

— То чи не є сей Дардан… сей Городот ускоком грецьким?

— Не є! Рече: ліпше буги битим, аніжелі побитим. Зумів єси?

Молодий володар зрозумів. Тоді схаменувсь:

— А як же… клятьба дідня?

— Коли в дім русина приходить гість, русин дає йому все й ні про що не питає три дні: сам оповість, коли хіть мати-йме. Якщо ж гість і по третьому дні мовчить, господар питає його: хто єси й пощо-с прийшов до вогнища моїх дідів?

Старець, ані слова більше не сказавши, встав і мовчки попростував до дверей. І вже з порога, обернувши голову, мовив:

— А ще чолом б'є тобі гречин той: привели туричі тобі роб наліжних красних. Є межи них діва ім'ям Данка. Взяли її з тамтої трієри, що на неї рекли люди «червлений афінець». Перейми викуп за діву й оддай її всп'ять гречинові тому Дарданові. Люба йому та Данка.

Й сього разу вже пішов зовсім, а молодий князь полишився з важкими думками на самоті. Слова дивного гречина не бгались у голову. Думку про те, ніби Дардан-Геродот заради тієї роби вдався до хибних намовлянь, Осмогруд відкинув — се було б надто просто. Намовляти проти своїх кревних може тільки ускок, але й тут щось не тулилося купи. Осмогруд сів і схилив голову до самих колін, і тугий оселедець коси впав аж на червлені халяви. Меч Юра Побідника видався йому страшенно важким, і се вже було вкотре…

Уранці він звелів Слободанові знайти ту робу, що про неї мовив гречин. Малий воєвода не швидко повернувсь, і, на виду в нього застигла розгуба.

— Що ся стало? — спитав його Великий князь.

Той відповів:

— Стоїл Любичич зажонився з нею.

— Взяв наліжницею?

— Ні, Осмогруде. Зажонився з нею син Любичин.

— Із робою?!

Слободан стенув плечима. Болярські пересуди й досі лишалися йому чужі й незрозумілі, хоча й сам став уже малим воєводою, майже болярином.

— А так…

Осмогруд вийшов з полотки. Данапр був по-весняному широкий і каламутний, і над його плесами та над неосяжним обширом Великого лиману перегукувалися чайки. Великий князь обернувсь і глянув у той бік, де сновигали вої та боляри, й поманив рукою косака з варти:

— Поклич Любицю! — Тоді подумав і додав: — Любицю, й Дорогомира, й Радуна Струнича, й Людоту.

Й коли викликані невдовзі посходилися до великокняжої полотки, він сказав:

— Приймаю з'юз турицького князя Ратимира.

Се було громом серед зими, й чільники ратні перезирнулися. Любиця всміхнувсь і швиденько стер усмішку долонею. Та Великий князь мовив інше, після чого Любиця вже відверто розтяг руді вуса:

— Поймай, княже Любице, тридесять тисяч і йди до Дунаю. Відітнеш грецькі ладді од Воїжира.

— Сам відітну? Комонцями?

— Ладдями князя Ратимира. Ті з моря, а ти з суходолу. Зумів єси?

— Зумів єсмь! — охоче підвівся Любиця. Сталося те, чого хтів: без тиску й утиску на молодого володаря. Афіни треба провчити, й старий Тимна Вовкогуб мав слушність у тому. Після розмови з Осмогрудом біловолосий гість ночував у Любиці, бо доводився йому далеким родаком.

Коли домовились про все, що стосувалося майбутньої витяги, й високі радці почали виходити, Осмогруд спинив Любицю:

— Тоту робу, котру ти-с пойняв у наліжниці синові свому, віддай, княже, Тимні.

Любиця спохмурнів:

— Робою гречинові? Вона ж не грекиня чи якась там персіянка, щоби з волохатим у ложе лягати!

Осмогруда здивувало, що сіверський князь усе знає, проте не став допитуватися, лише повторив:

— Оддай, княже.

Любиця зблід:

— А ти віддав би-с, Осмогруде, дочку свою чужинцеві?

— Роби не мають племені, — спокійно завважив Осмогруд. — Тому вони й роби.

Але Любиця повідав:

— Тота Данка, Великий княже, є роду мого!

— Як то?!

— Донька брата мого в других,[66] князя руського Берила. Вмикнули її гості фінікійські й продали в Ольбію, а ольбійці — тамтому гречинові афінському.

— Веди! — коротко мовив Осмогруд і пішов попереду Любиці в той бік, де були намети сіверського князя. Коло наметів стояв гармидер, туди й сюди шастали можі та жони, челядники й роби, й Осмогруд повірив, що Любиця Пугачич готується до справжнього жоніння.

— Де вона є?

Рудовусий князь одразу повів його до крайньої полотки. Всередині вешталося кілька жін, і він кивнув їм головою вийти. Всі кинулися до дверей, але Любиця схопив найостаннішу за руку:

— Осе і є вона. — Й сказав до діви: — Розіпнись. Перед Великим князем се можеться.

Діва зняла з голови напівпрозірну грецьку намітку, й Великому князеві аж не стало чим дихати. Діва була юна й красна, як русалка польова. Майже кара коса її товстим плетивом спадала на високі груди, чорні брови були невдоволено й трохи лякливо зведені над карими вічми, а тендітні губенята напіврозтулилися й пашіли жаром. Тонке зелене полоття спадало їй до самого долу, й Осмогруд насилу спромігся одвести від неї погляд.

— То ти-с русинка? — дивлячись убік, вичавив він із себе.

— Русинка єсмь. Але була-м увесь