Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

На стрімкому звишші, де кінчався ліс і починались піскуваті, порослі низьким обрідним чагарником обшири, стояла вся старшина раті, косаки ж, не дотримуючи ні своїх тисяч, ні якогось іншого ладу, юрмилися й під лісом, і з обох боків паґорба, й далі за ним. Унизу роби та вої ладнали волячі вози — дванадцятеро повних сухого хмизу й гілляччя чотириколів.

Ранок видався ще холодніший, ніж учора, вздовж лісу тягло пронизливим вітром, і люди повдягались у ягнячі гуні та кожухи.

По лівуруч від Осмогруда стояв похмурий сіверський князь Любиця Пугачич, по праву ж — Вербан, п'ятдесятирічний волф, ступивши в м'які чоботи й кинувши на своє довге жоноче полоття добру кожушанку. Кілька разів скосувавши на Вербана, Осмогруд урешті не встояв і проказав:

— А вчора, Вербане, хотів-с оправдити тамтого… Граба.

Вербан, якого вчора відразу ж після переволошіння волфи наставили над собою головним, навіть не глянув у бік Осмогруда. Велеславів молодший син, не мавши Юрового меча, не був при тому наставлянні. Вербан лише поправив на голові теплий вовняний полоток, бентежливо посміхнувся:

— Я-м сказав те, що всі чули, княже. Й ти-с чув.

Рудовусий князь Любиця вдавав, ніби його не обходить та їхня перемова, але він хмурився, й не тільки через Вербана. Трохи осторонь, тулячись поза гуртом боляр, стояв Осмогрудів вуй, рідний материн брат. Любиця намагався не дивитись ні на Валдислава, ні на Вербана, й лише круто зводив докупи вилинялі брови. Та незабаром біля возів настало пожвавлення, й усі вічі звернулися в той бік. З лісу на тонких ланцюгах вивели приречених волфів, і Любиця почав рахувати, загинаючи пальці: єдин, два, три…

Перелічивши всіх, він почав знову. Мав таке враження, ніби не долічивсь одного. Та скільки не рахував, а приречених лишалося таки одинадцять.

— Скільки їх? — перепитав Любиця в Осмогруда, й молодий князь теж почав лічити.

— Одинадесять!

— Одного не є.

— Кого ж?.. — Осмогруд подивився на Вербана, та той тільки плечима здвигнув і послав молодого волфа до возів. Молодий незабаром повернувся.

— Душана не є! — повідомив він схвильовано.

— Де ж є? — спитав Осмогруд.

Вихолощений отрок, збиваючись, почав розповідати. Виявилося, Душан одлетів у вирій. Коли допіру почали виводити приречених на страту, старий волф лежав у цюпі бездушний. Обидві руки коло зап'ясків у нього були дуже понівечені. Кількома зубами, що лишилися йому в роті, він перегриз собі жили й стік кров'ю.

Осмогруд із Любицею мовчки дивились один на одного, їм було шкода старого. Та Вербан сказав:

— Усіх не пережалієш…

І то була правда, й Осмогруд почав знову дивитися на вози. Душан покаявсь, але запізно. Людина повинна дбати не про спокуту своїх огріхів, а про те, щоб огріхів не припускатись. На тому стояла вкраїна дідня, на тому й стояти-йме.

З возів скидали половину хмизу й поклали на них по волфові, міцно прикрутивши ланцюгами до днищ. У першому тепер лежав Граб, і вельможам на паґорі було чути, як він стогне й крекче, але ті згуки ні в кого не будили спочуття. Хто що заробив, те йому віддають і Юр Побідник, і Дана-Леля, й Полель-Дажбог, і теплий дух домашнього вогнища Цур.

Потім зверху доклали скиданий хмиз і попроштрикували його наскрізь паліччям, аби не розтрусився, коли дадуть повелю підпалювати. Всі зори тепер були звернені на пагір, де стояли веліможі й новий головний жрець Юра Побідника. Той самий молодий волох підніс Вербанові запалений після вранішньої треби смолоскип, і головний жрець урочистим кроком почав сходити до возів. Досі першим серед волохів був Граб — він першим і мав зазнати Пекової помсти.

Вербан підійшов до його воза й підпалив іззаду сухий хмиз. Двоє косаків, які тримали волів за налигачі, тепер пустили їх і вдарили по вгодованих спинах бичами. Схарапуджені й ударами, й вогнем, що вище й вище хапався вгору, косуючи назад, воли побігли, й услід їм знявся багатотисячний гамір. Люди кричали з радощів і зі страху, бо видима смерть, а ще й така, волфівська, нажахає кого завгодно, дарма, що Граба всі боялися й ніхто в Стані не любив. Полові круторогі воли бігли трусом, аби бодай якось утекти від кривавого полум'я, що від бігу ще буйніше палахтіло, зажираючи хуру. Й коли нековані колеса відторохтіли мерзлим степом на добрі гони, Вербан підпалив другий віз.

Волф, що лежав у ньому, заходився верещати з самого початку, ще вогонь і п'ят йому не лизнув. І се мов зошалило все стотисячне юрмисько. Порушуючи давній закон, вої, велії й підлі, все ближче й ближче підступали до возів, які один по одному підпалював священним смолоскипом новий зверхник волфів. І після того коли Вербан пустив у холодний степ останню офіру, трапилося несподіване.

Палаючі вози носилися тепер усюди, скільки видно було з найвищої точки паґорба. Зошалілі тварини гасали наввистриб в усі боки, не владні втекти від вогню, з деяких возів ще лунали крики приречених, і се ще дужче гнало волів. Два вози, які вже горіли згори до споду, раптом зіткнулися на повній швидкості й перекинулись. Одна пара волів зламала війя й побігла далі в самому ярмі, обсмалена й озвіріла, друга пара лишилася догоряти серед двох жахливих смолоскипів разом із жертвами.

Се сталось неподалік од людського юрмища, й крики знялися до самого неба. Інші дві пари волів, ступившись ярмами, намагалися зіпхнути одні одних і бігли на страшне вогнисько, несилі ні розвернутися вбік, ні розчепитись. Вони так і перескочили черезь вогонь. Дехто заходився вибігати навперейми їм, щоб одігнати, та тварини вже нічого не бачили й не чули, крім червленого жахного полум'я, що намагалось проковтнути їх. Одного можа вони підібгали й розчавили, решта встигла сахнутись. Але тепер настав переполох серед густого юрмища під лісом. Дві горючі хури неслися просто туди, й люди кинулись урозтіч. Та натовп настільки вщільнився, що передні мусили лізти на голови заднішим. Зчинилася тиснява, знявся лемент, і вже не чути було навіть окремих голосів,