Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Й вийшов із його намету й попрямував до сусіднього, де мала бути князівна Дана. Стоїл аж тепер схаменувся й гукнув услід вітцеві:

— Не зворочу, щоб ти знав!.. Не зворочу, моя є, моя й буде! Й тобі не дозволю її в мене забрати, отче!..

Та Любиця мовчки ввійшов до сусіднього намету. Серед п'ятьох жін і жінок він одразу впізнав свою далеку родичку, хоч вона була запнута по самі вічі, й сказав їй:

— Лаштуйсь у дорогу, князівно.

Й вийшов, не мовивши більш ані слова, й жони та жінки злякано проводжали поглядом сердитого сіверського князя, а його син, так і не наважившись увійти до Даниної полотки, лише страдно дивився на вітця.

Отець же був проминув його, тоді повернувся.

— Моя мати, а твоя баба, — сказав він, — була русинка, а її отець Ярополк — Великим князем усіх трьох україн і Дикого поля. Коли почалась перська навала, він мало не взяв гріх на душу: хотів піддатися Дарієві, персіянину… Давно те діялося, мене ще й на світі не було. Дідо ж Осмогрудів, жупан древлянський Боримисл, не злякався й став супротиву персам, і вів по собі всіх сколотів. А як розтрощив Дарія, віче віддало меч Юра Побідника не синові Ярополка, щойно тоді померлого, Рядивоєві Ярополковичу, братові моєї мами, а древлянському жупанові Боримислу. Відтоді священний меч сколотів — у руках древлянських жупанів. І то справедливо, бо й україна їхня найдревніша, не дурно ж зветься Древлянія. Хай же тепер наша родачка, русинка, стане бодай великою княгинею. Аби міцніла держава сколотів. Так треба, синку.

Й Стоїл розгублено закліпав очима й не зронив жодного слова, навіть коли Любиця взяв із собою Дану й, посадовивши верхи, повів через широку річку.

А по двох днях рудовусого сіверського князя та його супутницю здибали роз'їзди. Се було вже сливінь коло великокняжого табору, й Любиця Пугачич здивувався:

— Чиї сте ви? Осмогрудові?

— Стоїлові, княже, — відповів чільник.

Любиця Пугачич хотів був дістати меч, аби боронити дівку, та чільник засміявся:

— Наша рать уже на сьому боці, княже. Син твій сле нас боронити тебе в дорозі.

— Пішов од жупана Воїжира?!

— Пішов, княже! — вигукнув чільник і вдруге засміявся, широко й легко. Любиця теж розтяг руді вуса, немовби йому з пліч упала гора.

По п'ятьох днях до Великого князя докотилася чутка, нібито десь на морі біля Данастрового лиману сталася січа, й він довго мучивсь у здогадах. Одні казали, нібито зухвальці-туричі попалили грецькі ладді з руською пшеницею, інші ж клялися, начебто, навпаки, гору взяли греки, постягали всі турицькі чайки в лиман, та там і тримають їх, а туричів кого перебили, кого закували й потягли на невільничі торги продавати. Зухвалий учинок Ратимира Турицького міг накликати на Осмогрудову голову гнів кумирів, бо слово пращурів, Ярополка та Боримисла, дане колись грекам, лишалося в силі, й переступати через нього було зась.

Та по двох днях перед очі йому став Залтан, значний болярин Ратимирів, разом зі ще трьома незначнішими можами.

— Слава тобі, Великий княже сколотів! — сказав він. — Ратимир зичить тобі довгих літ на сьому й на верхньому світі.

— Й просить о поміч супротиву грекам? — наїжачивсь Осмогруд від такого багатообіцяючого вступу. — Чи просить о викуп з грецького полону? Чув єсмь про ту січу в морі.

— Ратимир Турицький сле тобі з тієї січі дванадесять робів роду грецького! — ображено й мовби переможно мовив Залтан.

— То хто ж побідники в тій січі? Греки чи туричі?

— Коли б змогли греки, Великий княже, то греки б і прислали тобі дванадесять новеньких робів. І були б роби ті турицької крови.

До полотки вбіг Слободан:

— Осмогруде!..

Великий князь і досі не міг дотямити Залтанових слів і роздратовано махнув на свого воєводу:

— Зникни!

Та Слободана було важко спинити. Щось дуже схвилювало його, й Осмогруд нахмарився:

— Речи вже…

— Там грек один, — сказав Слободан. — Досі я-м не просив тебе ні про кого… Тепер прошу…

— Який грек?!

— З його дарниці, — кивнув Слободан на турицького сла, значного болярина Залтана.

Осмогруда мало на шали не звело. Сама згадка про греків дратувала його, й він крикнув:

— Що мені про них торочите до безкінця? Греки, греки… Не маю більше про що думати?

Слободан уперше бачив його таким збудженим — уперше після того дня, як стало відомо, що Соболь ускочив за Дунай. І зовсім несподіваними були слова Осмогрудові, коли він сказав до Залтана:

— Перекажи братові моєму Ратимирові мою дяку за дарницю. Дарую йому дванадесять скакунів білої руської породи. Йди, гукну тебе завтра.

Й коли Залтан із супровідцями вийшов, Осмогруд сказав Слободанові:

— Так велять мені діяти кумири.

Воєвода хотів знову просити його про котрогось грека з дарованої дюжини, та Великий князь кинув йому:

— Всіх дванадесятьох осліпити. Й того твого грека також. Се підказали мені кумири. Коли греки пруть у гості з мечем, я такоже маю меч!

Слободан аж закляк, а наступного ранку ввесь полк Великого князя рушив далі. Йшли понад лівим берегом довжелезного, мов лиман, Китай-озера, що тяглось і тяглось на полудень мало не до самого Дунаю. Слободан тримався біля крупа великокняжого коня, кінь сердився й стьобав Слободанового хвостом по морді, та воєвода не зважив на те й далі розповідав Осмогрудові, що се за озеро, й чому воно таке довге, й чому назвали Китаєм.

— Китаї то також люди, тилько жовті. Сидять аж за персами й гіндиками. А коли твій дідо Боримисл, на якого греки речуть