Меч Арея - Іван Іванович Білик

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звідси річку Марну, до полотки несміливо заглянув Вишата. Після своєї невдалої облоги Генабума він і досі почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тільки й чекав старого конюшого, спитався:

— Де той твій... калмак?

— Шаман?

— Шаман.

Вишата махнув рукою в полунічний бік.

— Приведи.

Перший вельміж землі Руської вийшов і за півгодини повернувсь із калмаком. Шаман радо всміхався до Гатила на всі свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

— Ворожи! — наказав Гатило.

— Кого ворожи? — перепитав шаман і нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руські кумири? Калмацькі кумири?

— Ворожи, до кого вмієш.

Вишата сказав:

— Ардарік має юдея.

— Ворожбита?

Вельміж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий міх, який висів йому через плече, й заходився розкладати на килимі своє причандалля: велику картату хустку, темну мідну кулю, в якій щось торохтіло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь коріння та зілля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих і зав'язаних брудною ганчіркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвір, і незабаром челядник уніс і поставив серед полотки велику мідну жарівницю на високому тринозі. В полотці, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повітрям.

— Треба сідай у куток, — сказав шаман Гатилові й Вишаті, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар і кинув туди кілька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тоді ворожбит узяв свою мідну кулю й заходився тупцяти навколо жарівниці й торохтіти кулею. Він бігав, теленькав і щось незрозуміле виспівував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часі шаман сів коло жарівниці, підібгавши обидві ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кілька корінчиків, линув туди з кожного горняти по кілька крапель якоїсь рідини — аж засичало, й узявся вигравати на писклявій дудці, водночас пильнуючи жарівницю. Звідти підіймались угору тонкі рожеві дасма диму, й клубочились, і розвіювалися під повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здіймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тоді шаман урвав той писк і впав долілиць на килим, аж його біла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала під жарівницю.

— Що є? — стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись підвести голову, промимрив плаксивим голосом:

— Погана-погана, княз...

Богдан здавленим горлом наказав:

— Речи!

— Вбивай буде шаман княз...

— Речи! — повторив так само Гатило.

— Погана речи...

— Пощо?

— Дим іде вгору, а тоді падай... Погано речи дим... Заплутай дим і зав'язай дим... Нема побіда Гатило.

— Лжа є! — гаркнув Богдан і насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобітьми, поволі задкував до виходу й приказував:

— Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли він схопився на ноги й пірнув у ніч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тоді буркнув до Вишати:

— Давай сюди твого юдея.

Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плиті було намальоване коло, поділене через середину, й у кількох місцях рябіли якісь різи, пофарбовані в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим і сів, схрестивши ноги.

— Мовиш по-руському? — спитав Гатило.

— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по... '

— Ректи-ймеш по-руському, — перебив його князь. — Аби-м чув усе сам.

— Добре, добре, як волить Великий князь! — покивав довгим носом юдей. — Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидів навпроти, Великий княже.

Гатило сів на килимі. Юдей перекрутив плиту:

— Князева познака є «Г»? чи «Б»?

— «Г», сиріч Гатило.

— Тоді перекрутимо камінь отак.

Ворожбит налаштував плиту різою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю різнобарвних камінчиків, поторохтів ними, як допіру й калмацький шаман, і вивернув на плиту. Камінчики покотилися, деякі впали на килим, інші лягли біля кола та його знаків. Юдей подивився, вайкнув і сказав:

— Перекину завдруге.

— Пощо? — звів брови князь.

— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разів...

Юдей знову сипонув кольоровими камінчиками й, подивившись, удруге, згріб їх до кухлика:

— Ще раз...

По третій же спробі він злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай... Нехай Великий князь ліпше вижене мене, ніж я прорікати-йму йому таку долю...

— Я звелю повісити тебе, якщо не повідаєш мені правди, — тихо сказав Гатило.

— Вай, бідна голова моя...

— Речи! — гримнув Гатило.

— Вай... Коло твого знаку... Осе є «Г» по-юдейському... Коло нього зліворуч лежить синій шол, а справоруч — зелений... Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? — тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повісити вбогого юдея, то я ліпше тобі все... Не гнівайся, світлий... Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога моя голова після сього... Ліпше було б за першим разом віщувати, вай-вай...

Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за річкою. Може, юдей і мав правду, бо на горбі з протилежного боку Мауріакуму горіло стільки вогнів, скільки Богданові ще не доводилося бачити в усіх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, ні юдея, ні Вишати там уже не було, тільки в паркому повітрі й досі смерділо їдким чадом калмакового зілля, викликаючи в Гатиловій голові неприємні думки. Що ж сталося з Гейзом і де його рать? Адже по суті се заради них, своїх західних єдинокревців, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорії... Але ні Гейза, ні навіть вістей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову — нею він ніколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справді візьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Він гукнув челядників