Пані Боварі - Гюстав Флобер

Краплі холодного поту виступали на її посинілому обличчі, воно взялося ніби якоюсь металевою осугою. Зуби дзвонили, розширені зіниці безтямно дивились навкруги, на питання Емма відповідала лише кивками; два чи три рази вона навіть усміхнулась. Потім вона почала стогнати дужче. Раптом з грудей у неї вихопився приглушений зойк, але вона запевняла, що їй кращає, що вона скоро встане. І тут на неї напали корчі.

— Боже мій! Яка мука!

Шарль упав навколішки біля її ліжка.

— Кажи, що ти їла? Говори, ради бога!

Він дивився на неї з такою любов'ю, якої вона ще ніколи не бачила в його очах.

— Там… там… — промовила вона завмираючим голосом.

Він кинувся до бюрка, зламав печатку й голосно прочитав: «Прошу нікого не винуватити…» Спинився, провів рукою по очах, перечитав іще раз.

— Пробі! Рятуйте! Сюди!

Він повторював одно: «Отруїлась, отруїлась!» — і більше нічого не спромігся сказати. Фелісіте побігла до Оме, і той почав викрикувати це слово на площі; в «Золотому леві» його почула пані Лефрансуа; люди вставали з ліжок, щоб переказати новину сусідам, — і цілу ніч містечко хвилювалось.

Розгублений, знетямлений, знеможений, Шарль метався по кімнаті. Він щось бурмотів, натикався на меблі, рвав на собі волосся. Аптекареві ніколи й на думку не спадало, що на світі може бути таке жахливе видовище.

Боварі пішов до свого кабінету написати до пана Каніве й доктора Ларів'є. Він довго не міг дати собі ради, переписував більше, як п'ятнадцять разів. Іполит подався в Нефшатель, а Жюстен так острожив лікаревого коня, що біля Гійомського лісу довелось покинути його: він був замордований і мало не здихав.

Шарль заходився гортати медичний словник; але він нічого не бачив, літери танцювали в нього перед очима.

— Заспокойтесь! — говорив аптекар. — Треба негайно дати їй якусь міцну протиотруту. Чим вона отруїлась?

Шарль показав йому листа: миш'як.

Він знав, що при всіх отруєннях треба робити аналіз, а Боварі, нічого не розуміючи, відповів:

— Ох, робіть, робіть! Рятуйте її!

Потім, повернувшись до неї, він упав на килим і, притулившись головою до краю ліжка, заридав.

— Не плач, — промовила вона. — Скоро я не буду тебе більше мучити…

— Навіщо? Хто тебе примусив?

— Так треба було, мій друже, — відповіла вона.

— Хіба ти не була щасливою? Чи я тобі чим завинив? Я ж робив усе, що міг…

— Правда, правда… Ти… ти — добрий.

І вона тихенько погладила його по голові. Солодкість цього відчуття ще більше додала йому жалю; вся його істота відчайно здригалась на думку, що тепер він її втратив, — тепер, коли вона виявляє до нього більше ласки, ніж-будь-коли раніше; а він нічого не міг придумати, нічого не знав, не вмів. Нагальна потреба рішучої дії остаточно паралізувала його.

Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її. Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк оповив її думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте, тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії.

— Принесіть мені дівчинку, — сказала вона, підводячись на лікті.

— Тобі не гірше? Ні? — спитав Шарль.

— Ні, ні!

Ось уже перед нею дитина на руках у няньки; з-під довгої сорочечки ледь видно босі ніжки, сама ще заспана, набурмосена. Здивовано дивиться вона на весь цей розгардіяш у кімнаті і кліпає очима від яскравого світла свічок, що горять навкруги. Все це, певно, нагадує їй Новий рік або масницю: у такі свята її теж будили рано-вранці, при свічках, і приносили до мами, а та дарувала їй іграшки.

— А де ж воно, мамо? — спитала вона.

Всі мовчали.

— А куди сховали мій черевичок?

Фелісіте нахилила її до постелі, але дівчинка все оглядалася на камін.

— Може, то мамка взяла? — допитувалась вона знову.

Почувши слово «мамка», Емма пригадала всі свої зради, всі свої нещастя і відвернулась, ніби відчула в роті огидний смак якоїсь іще сильнішої отрути. Берта вже сиділа на постелі.

— Мамусю! Які в тебе великі очі! Яка ти біла-біла! І вся в поту…

Мати глянула на неї.

— Ой, страшно! — крикнула дівчинка й подалась назад.

Емма взяла її ручку і хотіла поцілувати; дитина пручалася.

— Годі! Заберіть її! — гукнув Шарль. Він ридав у алькові.

На якусь часину хворобливі симптоми припинилися. Емма ніби заспокоїлась; від кожного її незначного слова, від кожного її спокійнішого віддиху в Шарля відроджувалась надія. Нарешті прибув Каніве, і Шарль кинувся плачучи йому на шию.

— Ах, це ви! Дякую! Ви добрий! Але тепер їй уже полегшало. Ось подивіться…

Колега не поділяв цієї думки і, не бажаючи, як він сам висловився, блукати манівцями, прописав їй блювотне, щоб остаточно очистити шлунок.

Вона одразу виблювала кров'ю. Губи її стиснулися міцніше. Руки й ноги зводила судома, тіло взялося бурими плямами, пульс тіпався під пальцями, мов напнута нитка, мов струна, що ось-ось порветься.

Незабаром вона почала страшенно кричати. Вона проклинала отруту, нарікала, благала, щоб швидше настав кінець, відштовхувала закляклими руками все, що підносив їй ще більш за неї змучений Шарль. Він стояв, притиснувши хустину до рота, і хрипів, плакав, задихався; все його тіло, від голови до ніг, здригалось від ридань. Фелісіте метушилась по кімнаті; Оме, не рухаючись з місця, глибоко зітхав, а пан Каніве, хоч і силкувався зберегти свій апломб, починав відчувати внутрішнє збентеження.

— Чорт!.. Якже це так?.. Адже шлунок очищено, а коли усувається причина…

— Мусить зникнути й наслідок, — докінчив Оме, — це ж очевидно.

— Та рятуйте ж її! — вигукував Боварі.

І Каніве, не слухаючи аптекаря, який намагався обґрунтувати гіпотезу: «Може, це рятівний пароксизм», збирався дати їй теріаку, коли у дворі почулося ляскання батога; усі шибки затремтіли, а з-за рогу критого ринку щодуху вимчала тройка заляпаних грязюкою коней. То приїхав у поштовому берлині доктор Ларів'єр.

Якби в кімнату раптом завітав сам бог, його поява не зробила б більшого ефекту. Боварі підвів руки догори, Каніве прикусив язика, а Оме зняв свою шапочку ще задовго до того, як доктор увійшов до господи.

Ларів'єр належав до славетної хірургічної школи великого Біша[75] — до вже вимерлого нині покоління лікарів-філософів, що фанатично кохались у своєму мистецтві і працювали вміло й натхненно. Вся лікарня тремтіла, коли він гнівався, а учні просто обожнювали його і, як тільки приступали до самостійної роботи, намагались у всьому наслідувати його. В околишніх місцях було чимало лікарів, які перейняли в нього навіть довге ватяне пальто з мериносовим коміром