Пані Боварі - Гюстав Флобер
— У мене немає грошей! — відповів Родольф з тим непорушним спокоєм, що прикриває, мов щитом, стримуваний гнів.
Емма пішла. Стіни коливались, стеля гнітила її; вона знову пробігла довгу алею, спотикаючися об купи сухого листя, що розліталось од вітру. Нарешті вона добігла до рову, що був перед огорожею, вона так поспішала відчинити хвіртку, що обламала нігті об замок. Відійшла ще кроків зо сто і спинилась, задихана, знеможена. Обернулась назад і знову побачила бездушний дім, парк, сади, три двори, всі вікна по фасаду.
Вона вся заціпеніла і нічого не чула, крім биття крові в жилах, — те калатання здавалося їй оглушливою музикою, що лунала на все поле. Земля під ногами була хистка, як вода, рілля гойдалася величезними бурхливими чорними хвилями. Всі думки, всі спогади, що роїлися в голові, вихлюпнулись нараз, мов тисячі вогнів велетенського феєрверка. Вона побачила батька, кабінет Лере, кімнату в готелі «Булонь», ще якийсь краєвид. Безум опановував її — вона перелякалась і примусила себе опам'ятатися, правда, не до кінця: вона й досі не могла пригадати причини свого жахливого стану — грошових справ. Вона страждала тільки від кохання, вона відчувала, як крізь цей спомин упливає її душа, — так смертельно поранений відчуває конаючи, як життя витікає з нього крізь кровоточиву рану.
Заходила ніч, кружляло гайвороння.
І раптом їй примарилось, ніби в повітрі спалахують вогнисті кульки, схожі на розжарені ядра, а потім сплющуються в кружальця, і крутяться, крутяться, і тануть у снігу між гілками дерев. В кожному кружальці показувалось обличчя Родольфа. Їх ставало все більше й більше, вони надлітали, проникали в неї; раптом усе те щезло. Вона впізнала вогники будинків, що світилися вдалині крізь туман.
І знов вона усвідомила своє становище — мов прірва розступилась перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, пробігла через кладку на стежку, на шлях, минула ринок і опинилась перед аптекою.
Там нікого не було. Емма хотіла ввійти, але на дзвінок міг би хтось з'явитись; вона шмигнула у хвіртку і, затамувавши подих, тримаючись за стіни, дісталася до дверей кухні, де на плиті горіла свічка. Жюстен, без піджака, поніс у їдальню блюдо.
«То вони обідають. Треба почекати».
Жюстен повернувся. Вона стукнула в шибку.
Він вийшов на поріг.
— Ключа! Від комірчини нагорі, де…
— Що?
І він дивився на неї, вражений блідістю її обличчя, що білим овалом вирізьблювалось на чорному тлі ночі. Вона здавалась йому надзвичайно вродливою і величною, як видіння; не розуміючи, чого їй треба, він передчував щось жахливе.
Але вона швидко відповіла тихим, лагідним і вкрадливим голосом:
— Мені треба! Дай ключа!
Крізь тоненьку перегородку з їдальні чулося подзенькування виделок по тарілках.
Емма збрехала, ніби хоче вивести пацюків: вони не дають їй спати вночі.
— Хазяїну б треба сказати…
— Ні, не ходи! — І байдуже додала: — Не варто, я потім сама скажу. Ну, посвіти мені!
Вона ввійшла в коридор, де були двері до лабораторії. На стіні висів ключ з ярличком «Фармакотека».
— Жюстене! — гукнув нетерпляче аптекар.
— Ходім нагору!
І Жюстен пішов за нею.
Ключ повернувся в замку, і Емма рушила просто до третьої полиці, — так вірно вела її пам'ять, — схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, тут же почала його їсти.
— Що ви робите! — крикнув хлопець, кидаючись до неї.
— Мовчи! Прийдуть…
Він був у розпачі, хотів кричати пробі.
— Не кажи нікому, бо за все відповідатиме твій хазяїн.
І вона пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов'язок, що тяжів їй на совісті.
Коли Шарль, приголомшений звісткою про опис майна, прибіг додому, Емма щойно була вийшла. Він кричав, плакав, знепритомнів, а вона все не верталась. Де вона могла бути? Куди він тільки не посилав Фелісіте: до Оме, до Тюваша, до Лере, до трактиру «Золотий лев»… Коли його хвилювання на мить стихало, він згадував, що добре ім'я його загинуло, майно пропало, майбутнє Берти розбито. А через що?.. Ніхто нічого… Він чекав до шостої години вечора, потім не зміг більше всидіти на місці; йому спало на думку, що Емма поїхала в Руан, і він вийшов на шлях. Пройшовши з півльє й не зустрівши нікого, він почекав іще трохи й вернувся.
Вона була вже дома.
— Що сталося?.. В чім річ?.. Поясни!
Вона сіла до бюрка і, написавши листа, поставила число, день, годину і, не кваплячись, запечатала. Потім урочисто сказала:
— Прочитаєш завтра; а доти, прошу тебе, не задавай мені жодного питання! Ні однісінького!
— Але ж…
— Ах, дай мені спокій!
Вона лягла на постіль і витяглась на всю довжину.
Її разбудив терпкий смак у роті. Вона побачила Шарля й знову заплющила очі.
Емма з цікавістю вслухувалась у себе, чи не починаються болі. Ні, поки що нічого не було. Вона чула цокання стінного годинника, гуготіння вогню в каміні і дихання Шарля, що стояв у приголів'ї.
«А! Що смерть — дрібниця! — думала вона. — Ось засну, та й по всьому!»
Вона випила ковток води і відвернулась до стіни.
А в роті не проходив прикрий чорнильний смак.
— Пити!.. Ох, пити хочу! — простогнала вона.
— Що з тобою? — спитав Шарль, подаючи їй склянку з водою.
— Нічого… Відчини вікно… Душно мені!
І раптом її потягло на блювоту — вона ледве встигла вихопити хусточку з-під подушки.
— Забери, — сказала вона швидко, — викинь.
Шарль почав розпитувати; Емма не відповідала. Вона лежала нерухомо, боячись, що від найменшого руху їй знову стане недобре. І відчула, як від ніг підступає до серця крижаний холод.
— Починається, — прошепотіла вона.
— Що ти кажеш?
Тихо і тоскно ворочала вона головою по подушці, і рот у неї був відкритий, ніби на язиці лежало щось важке — важке. О восьмій годині знов почалася блювота.
Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, що приставали до порцеляни.
— Дивно! Незвичайно! — повторював він.
Але вона твердо сказала:
— Ні, ти помиляєшся.
Тоді він обережно провів рукою їй по животі — ніби погладив. Вона зойкнула. Він аж одсахнувся з переляку.
Потім вона почала стогнати, спочатку потихеньку. Плечі її здригались у корчах, вона стала білішою від простирала, за яке
