Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик

— І багато впіймали? — з хрумкотом розкусив огірок лисий, і справді не зважаючи на його пояснення.

— Та жодного… — знову зніяковів Марченко.

— А звідки ж ви знаєте, що то соми? — засміявся лисоголовий. — Та ви сідайте. Юрку, сполосни чарку.

— Що ви, що ви, — запротестував Дмитро Іванович, але Юрко вже звівся на ноги й пішов до річки. Це був високий красивий парубок, помивши чарку, він граційно поставив її перед Дмитром Івановичем і сів на своє місце.

— Ви думаєте, ми якісь алкаші? — знову посміхнувся старший. — Ну, ну, не заперечуйте. Глупа ніч, а вони сидять удвох на лузі й давлять водяру. Мабуть, і я б так подумав. Просто запізнились на вечірній кльов — застряли в піску, потомилися, рано вклалися спати. Лежали — лежали, а воно не спиться, і чогось так стало на серці — не то важко, не то порожньо, — то ми оце піднялися, розіклали купайло й сіли. Юрко, правда, як почув про півлітру, з усіх чотирьох побіг, завтра йому вже не припаде, ми своїм транспортом, онде за кущами лайба. Боюся, звикне, негідник.

— Ну, дядьку Миколо… — засоромився Юрко.

— Хіба мало звикає? — правив далі лисоголовий. — А йому при його професії взагалі треба триматися подалі од цього зілля.

— А чого? — запитав Марченко, відчуваючи, як гаряче побігла по жилах горілка і як в одну мить мовби легшим стало тіло.

— Він кранівник. Один неточний рух, — і вічна вам пам'ять, дядьку Миколо. Мені себто. Я внизу гірую. А хто ж ви будете, якщо не секрет? — запитав і примружився хитро, але приязно.

Дмитро Іванович чомусь відчув, що збрехати цьому чоловікові не зможе.

і— Професор, доктор наук.

— О — о, — здивовано потягнув дядько Микола. — І яких наук?

І знову Дмитро Іванович зрозумів, що не зможе одказати так, як одказував деяким далеким знайомим: мовляв, фотосинтез, це оця горілка, і огірки, і цибуля під горілку, й повітря, яке вдихаємо разом з цигарковим димом. Для цього чоловіка це було б просто образливо.

Він промовляв повільно, намагаючись розповісти зрозуміло й водночас свідомо дбаючи про цікавість своєї оповіді. Він сам незчувся, коли й з чого захопився. Од тієї уваги, з якою його слухали, од внутрішнього бажання вибалакатись, звільнити душу од решток тягаря? Так чи так, але далі говорив у звичній йому манері, вимахуючи руками, повсякчас звертаючись із запитаннями до слухачів і відповідаючи на них. Він розказував про все: про те, як створював лабораторію, як досліджував хлорофілові зерна в світловому спектрі, як йому спала думка про отой невловимий мент перетворень у зеленому листку, як вони шукали, як опинилися в глухому куті і як їм допоміг Борозна. То була справді захоплива оповідь, повна радості й трагізму, як була ними повна й сама робота. Він тільки тепер зрозумів те. А також зрозумів, що все те йому необхідне і що воно глибоко проросло в нього. Мабуть, так само глибинно, як сонячний промінь проростає в трави, в дерева, в людей — все суще на землі.

Він здивувався, що розповідає все це незнайомим людям. «Невже, — зринула думка, — я роблю це у відплату за горілку та за тепло багаття, біля якого мене прихистили?» І одразу ж зрозумів, що це не так. Що це таки відплата, але за інше тепло — душі, серця, якими люди одвіку гріють одне одного. Оці двоє людей збудували для нього дім, — для нього чи для когось іншого, це не має значення, — хтось виростив хліб, який вони їдять, а він теж клопочеться й працює, щоб виправдати будинок, хліб і тепло людських сердець, він не боржник перед ними, а вони перед ним, і саме в цьому краса й щастя життя. Він не почував ні сорому, ні ніяковості перед своїми новими знайомими, і зовсім не тому, що ось викурить ще одну сигарету, встане, попрощається і назавжди скінчиться їхнє знайомство; просто їх несподівано, але міцно зв'язали невидимі нитки приязні та доброзичливості.

У ту мить він подумав, що на великій і широкій землі люди можуть дуже легко порозумітися, треба тільки не ховати своїх думок і не плекати лихих замірів, треба щиро й відкрито йти до багаття, запаленого в пітьмі.

Та думка вже нічого не змінила в ньому самому. Вона лише принесла радість, і не бурхливу, а якусь тиху, радість і відчуття спокою, саме спокою серед людей, коли хочеться з ними говорити, хочеться разом мовчати.

Вони засиділись допізна. На сході поблискувало, неначе хтось бавився кресалом. Щось у тому було — в обіцянці грози чи погрозі нею. Принаймні не хотілось вкладатися спати, поки вона не прийшла. Вчора вона не дала йому спати. Він уклався на заскленій верандочці, і коли вона розгулялася, громовиця й спалахи розбудили його. Він лежав з розплющеними очима, коли спалахувала блискавиця, то висвітлювала верандочку до дна, дарма що та була густо накрита старою грушею. А коли згасала, перед його зором ще довго біліли великі, у дощових краплях груші. Шуміла злива, й груші важко гупали біля верандочки; коли він при черговому зблиску звівся на ліктях, то побачив, що трава внизу густо встелена грушами, йому захотілося вибігти, назбирати їх, але не одважився пірнути під дощ. І так йому було гарно слухати зливу в листі й чути той важкий, земний, стиглий гупіт, що навіть зараз, згадавши, що був далеко од хати і не мав надійного прихистку, знову захотів, щоб прошуміла злива. Вони залізуть у машину, й слухатимуть її шум, і гомонітимуть до ранку.

Але сьогодні вона пішла стороною. Вони випили всю горілку й викурили півпачки сигарет «Столичні»; Марченко хотів іти на свій белебень, але вони не пустили й поклали його на надувному матрацику біля машини.

Дмитро Іванович спав міцно, чи то од випитої горілки, чи од того, що не виспався вчора, чи якоїсь чистоти й легкості, що настали після його незвичної сповіді. Він проспав схід сонця, коли встав, воно вже кругліло височенько над лісом по той бік річки. Його нічні співрозмовники, взуті в гумові чоботи, вже стояли у воді з