Біла тінь - Юрій Михайлович Мушкетик
Борозні, доктору наук, виділили окремий намет, менший за інші, на одне ліжко, з укопаним біля входу столиком, брезентовою запоною, яка вдень піднімалася й ставала дашком, і запнутим марлею віконечком на воду. Перші дві ночі Борозну будили пароплави та рибалки, що вдосвіта одчалювали на човнах од примітивної дерев'яної пристані внизу, а цю ніч він спав добре. Правда, вчора вельми натомився. Місяць тому придбав «Москвича», й оце вперше випробував його на дальній дорозі — їздив у Чернігів, у Седнів, старовинне містечко з неймовірної краси краєвидами, що одкриваються з гори над Сновом, хотів гайнути у Новгород — Сіверський, але доїхав тільки до Сосниці й вернувся. Новгород — Сіверський, Глухів, Батурин залишив ще на мандрівку.
Він брав машину майже знехотя — записався на чергу, й ось вона надійшла, і він уже склав іспит з правил водіння, але, взявши, не шкодував; відчував справжню втіху від швидкої їзди й думки, що може будь — коли сісти за руль і помандрувати куди заманеться. Він мимоволі здогадувався, що вона мовби замінює йому частину чогось великого, втраченого, і хоч знав, що це залізо ніколи не стане для нього фетишем, морочився з нею залюбки. Ось і зараз, перед купанням, вимив од мотора до коліс, залишив на сонечку просихати, а зараз піде, зажене в кущі та накриє брезентом, але спочатку перевірить тиск повітря у балонах, зчеплення, гальма, рівень мастила й води — все, як вказано у інструкції. Він ще не знав, що всі власники машин починають з цього, а кінчають радістю, що продали її й здобули собі спокійний сон. І що вже не треба думати, чи ще стоїть вона на вулиці, чи вже на ній мчить по Гостомельському шосе якийсь зірвиголова, не треба роздобувати запчастини і запобігливо, по — собачому заглядати в очі автоінспекторам. Він ще того не знав і залюбки думав про те, що ось незабаром поїде в Новгород — Сіверський, а потім у Канів, якщо встигне — то й в Умань, і навіть довга дорога до Ленінграда на власних колесах видавалася не такою сумною, як напочатку. Йому здавалося, що й туди він поїде не сам, а повезе часточку чогось рідного, київського.
Йому захотілося їсти, він підняв фанерну накришку погрібничка праворуч від входу й дістав бідончик з молоком, яке купив у тіток з Літок. Тітки приходять сюди щоранку, окрім молока, приносять свіжі огірки, помідори, картоплю, а також яблука й груші. Він налив у велику пластмасову чашку молока, поставив її на столик, а сам зайшов у намет за хлібом. На тумбочці стояло кругле дзеркало, він мимоволі подивився в нього. На нього глянуло незнайоме обличчя з різко окресленими великими губами, тупими кутами вилиць і глибокою ямкою на підборідді. Бороду він поголив три дні тому, не міг звикнути до безбородого обличчя і мимовільно тягнувся до дзеркала. Він повернув дзеркало іншим, збільшувальним, для бриття, склом, але тепер губи видалися надзвичайно великими і ямка на підборідді дуже глибокою.
Він не любив свого обличчя — не те щоб не любив, ніхто не може гребувати собою, — але колись давно упевнив себе, що воно негарне, і не знаходив утіхи в самоспогляданні. Кинувши зверху на дзеркало рушник, одламав добрий шмат паляниці й сів до столу. Почав їсти, дивився на річку, що вже добряче зміліла, на зелене заріччя з темною гривкою лісу на обрії, а думав про свого «Москвича», тільки тепер уже зовсім інакше. Йому згадалося, як два місяці тому, довідавшись, що має незабаром одержати машину, вихимерював в уяві свій перший виїзд. Він поставить її трохи нижче інституту, сидітиме за кермом і, дочекавшись, коли вийде з воріт Неля та піде до тролейбусної зупинки, хвацько промчить повз неї, загальмує, прочинить дверцята й скаже: «Баришня, вам куди?» або: «Сідайте, провезу з вітерцем». Він поводитиметься бадьористо, трохи нахабно, як поводяться з вродливими дівчатами молоді таксисти, казатиме їй банальності, як‑то: «Вперше доводиться підвозити таку красиву дівчину», — і вони обоє сміятимуться з того. Впіймавши себе на тому, що ще й зараз розвиває те, тепер уже остаточно мертве видиво, Борозна нахмурився, відсунув чашку з молоком. І раз збляк у думці автомобіль, відсунувся кудись далеко, і навіть не хотілося до нього йти.
Його похмуру думку перерізав гуркіт «ракети», вона пролетіла по річці, здійнявши віяло бризок і збуривши воду до самого дна. Він мимоволі подумав, як у тому гуркоті, в тому шумовинні ще тримається риба. Чи й вона міняє свої тисячолітні звички, пристосовується, як пристосовуються люди до того, чого навергали своїми ж руками, чи просто вона глуха до всього й живе завдяки отій своїй глухості й здатності не втягуватись у закручений людиною вир?
Ні, вона не може не втягуватись у ту кручію. Туди втягується все. І насамперед людина. Вона закручує вир і сама ж пливе в ньому. Це вже, мабуть, і не залежить од неї. Це мимовільний її плин, її рух уперед. Вона тільки тлінна частка вічної субстанції, яка саморозвивається, ще й намагається осягнути саму себе. І тут, звичайно, існує суперечність. Борозна вловив її давно, проте ніколи не міг осягнути до кінця. І це його мучило. Він не любив нічого невнзначеного. Навіть якщо це була зовсім випадкова думка.
За тими думками, які він міг розмотувати нескінченно, й здебільшого розмотував, вишукував собі дедалі нові й нові запитання, за скрекотом «ракети», яка долала сусідній закрут Десни, Борозна не почув, що його кличуть. Він тільки тоді підвів очі, коли дядько Гнат, сторож бази, підійшов до самого столика.
