Дар Гумбольдта - Сол Беллоу

— Мої гроші все одно витікають крізь пальці. Я волію витратити їх на це…

— Не витратити, а розтринькати, — сказала вона. — Чому ти фінансуєш цю каліфорнійську оборудку?

— Це краще, ніж віддавати гроші адвокатам і урядові.

— Коли ти починаєш говорити про «Ковчег», я тебе не розумію. Хоч раз скажи мені без усяких викрутасів — що і чому?

Насправді я був вдячний за такий виклик. Аби краще зосередитися, я заплющив очі, перш ніж відповісти:

— Ідеї декількох останніх століть себе вичерпали.

— Хто б казав! Тепер ти бачиш, що я маю на увазі під зарозумілістю, — перервала мене Рената.

— Але ж це правда, вони таки вичерпали себе. Соціальні ідеї, політичні та філософські теорії, літературні ідеї (бідолашний Гумбольдт!), сексуальні й, підозрюю, навіть наукові.

— Та що ти знаєш про всі ці речі, Чарлі? Ти мариш.

— Коли люди у своїй масі досягнуть рівня свідомості, вони приймуть ці зужиті ідеї за нові. Звідки їм знати? Адже ж у кожного в покоях повно паперів із цими проектами.

— Це надто серйозно для скоромовки.

— Я й говорю серйозно. Найвеличніші, найнеобхідніші для життя речі відступають на задній план. Люди просто-таки помирають від цього, втрачаючи особисте життя, і внутрішнє буття багатьох-багатьох мільйонів людей губиться. Коли йдеться про ті куточки світу, де голод чи поліцейські диктатури не залишають внутрішньому буттю жодної надії, то це ще можна зрозуміти, але тут, у вільному світі, яке ми маємо виправдання? Під тиском суспільної кризи приватна сфера беззастережно капітулює. Я визнаю, що ця приватна сфера стала така неприємна, що ми радо від неї втікаємо. Проте приймаємо приписуване їй безчестя, і люди заповнюють своє життя так званими «суспільними проблемами». І що ж ми чуємо, коли обговорюють ці суспільні проблеми? Зужиті ідеї трьох останніх століть. Хай там як, а кінець індивіда, якого всі, здається, зневажають і ненавидять, призведе до того, що знищення людства із застосуванням термоядерних бомб, буде зайве. Я маю на увазі, якщо зостануться лише куці розуми і бездушні тіла, то що там уже знищувати? Протягом десятиліть на найвищих урядових посадах у всьому світі не видно жодної Людини. Людство мусить повернути свою силу уяви, відродити живу думку та справжнє буття, не дозволяти більше наруги над душею й зробити це якомога скоріше. Інакше!.. І саме тут такий чоловік, як Гумбольдт, вірний зужитим ідеям, втратив свою поезію і свій шанс.

— Але ж він збожеволів. Ти не можеш покладати на нього всю провину. Я ніколи не знала цього хлопця, але часом мені здається, що ти надто безжально напускаєшся на нього. Я знаю, — сказала вона, — ти вважаєш, що він прожив жахливе життя, саме таке, що його схвально очікують від поета обивателі. Проте ніхто не дорівняється до тебе. Такстер — це просто твій пестунчик. Йому це, звісно, не під силу.

Звісно, вона мала слушність. Такстер завжди казав:

— Чого ми насправді хочемо, то це важливої заяви, — він підозрював, що ця заява вже ладна зірватися з моїх вуст.

Я відповідав йому:

— Ти маєш на увазі щось на кшталт благоговіння перед життям[204] або ж «Йог і комісар»[205]. У тебе пристрасть до всіляких таких незвичайних речей. Ти би віддав усе, щоби бути таким, як Мальро, і говорити про Захід. Але що з тих твоїх плідних ідей? Важливі заяви — це просто стрясання повітря.

Безлад від них нікуди не зникає. Він залишається — глибокий, важкий, болісний та розмаїтий. Що ж до прагнення бути винятковим, то все й так уже доволі дивно.

П’єр Такстер був цілковито схибнутий на культурі. Він був знавець класичних мов, строго вишколений монахами у латинській та грецькій. Французької його навчила гувернантка та й в університеті він теж її вивчав. Самотужки опанував арабську, читав езотеричні книжки й сподівався здивувати всіх публікаціями в наукових журналах Фінляндії та Туреччини. З особливою пошаною говорив про Панофскі та Момільяно[206]. Він порівнював себе з Бертоном[207] чи Т. Е. Лоуренсом[208]. Іноді він був запальним генієм у дусі барона Корво[209], який гетьчисто зубожів у Венеції й писав щось чудне та пристрасне, незвичайне та видатне. Такстер нічого не міг оминути своєю увагою. Грав на піаніно Стравінського, знався на російському балеті. Щодо Матісса і Моне — він був справжній експерт. Мав власний погляд на зиккурати[210] та Ле Корбюзьє[211]. Він міг сказати вам, і часто так і робив, які слід купувати речі та де саме. Власне про це й казала Рената. Справжній дипломат, наприклад, у жодному разі не має защіпатися згори, застібки мають бути збоку. Він обожнював дипломати й парасолі. У Марокко, виявляється, є плантація, де ростуть гачки для парасоль. До того всього Такстер вважав себе толстовцем. Якщо на нього натиснути, зізнавався, що він християнський пацифіст і анархіст та сповідує віру в простоту й чистоту серця. Тому я, звісно ж, любив Такстера. І нічого не міг із цим вдіяти. До того ж гарячка, що не давала спокою його бідолашній голові, робила його досконалим редактором. Як ви розумієте, цьому сприяли розмаїття інтересів та його культурне чуття. Він був чудовий журналіст. І мав широке визнання. Такстер працював у хороших часописах, але звідусіль його звільняли. Чого він потребував, то це винахідливого й терплячого редактора, який посилав би його на відповідні завдання.

Такстер чекав поміж левами перед входом до Інституту мистецтва і, як я і думав, був у плащі, синьому вельветовому костюмі та черевиках із полотняними вставками з боків. Єдиної зміни зазнало його волосся, що його він тепер носив у стилі Директорії: пасма спадали на чоло. Від холоду його лице було яскраво-червоне. Він мав широкі вуста кольору шовковиці, бородавки на обличчі, викривлений ніс, леопардові очі й приголомшливу статуру. Наші зустрічі завжди були радісні й ми обіймали один одного.

— Як ти, старий? Одна з твоїх чудових чиказьких днин. У Каліфорнії я скучив за холодним повітрям. Круто! Правда ж? Що ж, ми могли б одразу розпочати з кількох чудесних картин Моне.

Ми залишили дипломат, парасолю, осетра, булочки й мармелад у камері схову. Я заплатив два долари за вхід, і ми піднялися до зали з колекцією імпресіоністів. Там був норвезький зимовий краєвид Моне, що з нього ми завжди починали огляд: будинок, міст і снігопад. Крізь пелену снігу проглядала рожевість будинку, й мороз був чарівний. Увесь тягар снігу, зими, легко здіймала дивовижна сила світла. Дивлячись на це чисте, рожеве, сніжне, м’яке світло, Такстер