Жарт - Мілан Кундера
Те рішення мене нітрохи не влаштовувало, адже я планував ті два тижні збути вдвох із Маркетою в Празі, щоб підштовхнути наші стосунки (які поки що обмежувалися прогулянками, розмовами і двома чи трьома поцілунками) трохи далі; крім цих двох тижнів, часу в мене на це не було (місяць я мав провести в сільськогосподарській бригаді, а два останні тижні канікул побути з матір’ю в Моравії), тим-то я й умирав від ревнощів, дізнавшись, що Маркета не поділяла мого смутку, нітрохи не зажурилася, що має їхати на курси, ще й напряму заявила, що чекає їх із нетерпінням!
Із тих курсів (відбувалися вони у старовинному замку в центрі Чехії) Маркета надіслала мені листа, що цілком відповідав її натурі: переповнений щирою згодою з усім, що там діялося з нею, все її там захоплювало, ранкова зарядка, що тривала чверть години, доповіді, дискусії, пісні; написала вона мені, що там панує «здоровий дух», і, либонь, із запопадливості додала, що революція на Заході не забариться.
Як подумати, то я, по суті, був згоден із кожним її твердженням, як і вона, вірив навіть у революцію в Західній Європі; з одним тільки не міг погодитися: що Маркета почувається задоволеною й щасливою, коли мені так недобре без неї. І тоді я купив листівку й, щоб дошкулити їй (вразити, приголомшити, збити з пантелику), написав: «Оптимізм — опіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю. Нехай живе Троцький! Людвік».
З
На ту провокативну листівку Маркета відповіла коротким листом дуже пересічного змісту й більше не відповідала на послання, які я адресував їй упродовж усіх канікул. Я гріб сіно в горах у складі студентської бригади, і Маркетине мовчання страшенно гнітило і засмучувало мене. Майже щодня я писав їй листи, пройняті благальною і сумною закоханістю; я вмовляв її зробити так, щоб ми могли зустрітися бодай упродовж останніх двох тижнів канікул, ладен був не їхати додому в Моравію, відмовитися від того, щоб побути з моєю матінкою, якої я давно не бачив, ладен на що завгодно, аби лиш бути з Маркетою; усе це писав я не тільки тому, що кохав її, а й переважно від того, що вона була єдиною жінкою на моєму обрії й моя ситуація хлопця без дівчини була мені вже нестерпна. Але Маркета не відповідала на мої листи.
Я не розумів, що відбувалося. У серпні подався до Праги і застав її вдома. Ми знову пішли гуляти понад Влтавою й на острові, що звався Цісарська лука (то був похмурий вигін, де росли тополі й виднілися порожні спортивні майданчики), Маркета казала, що поміж нами нічого не змінилося; та й поводилася вона відповідно, але оця звичність (ті самі цілунки, ті самі розмови, та ж самісінька усмішка) гнітила мене. Коли я запитав Маркету, де ж ми зустрінемося наступного дня, вона сказала, щоб я зателефонував їй, тоді й домовимося.
Я зателефонував; жіночий голос у слухавці (не її) сказав, що Маркета поїхала з Праги.
Я почувався таким нещасним, як може почувати двадцятирічний парубок, у якого немає жінки; як досить-таки несміливий хлопчина, що пізнав фізичне кохання лише два чи три рази, крадькома й сяк-так, та все ж таки і далі сушить собі тим мозок. Дні для мене стали нестерпно довгі й порожні; я не міг читати, не міг працювати, тричі на день ходив у кіно, з сеансу на сеанс, уранці й увечері, тільки задля того, щоб згаяти час, щоб заглушити безнастанне совине угукання, що дудоніло в глибинах моєї істоти. Маркета була певна (завдяки моїм постійним хвастощам), що жінки мені вже й оскому набили, а насправді я не зважувався й словом обізватися до дівчат, які ходили вулицями, до тих красунь із прегарними ногами, що завдавали мені таких душевних мук.
Тим-то і зрадів, коли настав вересень, а разом із ним початок навчального року, і за кілька днів до того розпочалася моя робота у Студентській спілці, де в мене був окремий кабінет і купа різних обов’язків. Наступного дня мені зателефонували з партійного секретаріату. Від тієї миті все закарбувалося в моїй пам’яті до найменших подробиць. Днина була сонячна, я вийшов із будинку Студентської спілки і відчув, що сум, який тяжкою хмарою налягав на мене під час канікул, потроху розвіюється. Приємна допитливість охопила мене, коли я підходив до секретаріату. Я подзвонив у двері, й мені відчинив голова комітету, високий молодик з вузьким обличчям, світлим чубом і блакитними крижаними очима. Я сказав: «Честь праці», — як віталися за тієї пори всі комуністи. Він нічого на те не відповів, лиш мовив: «Заходь, тебе там чекають». Усередині, в останній кімнаті секретаріату, мене чекали троє членів студентського парткому. Звеліли мені сісти. Я сів і зрозумів, що все йде не так, як слід. Ці троє товаришів, яких я добре знав і з якими не раз весело балакав, мали тепер недоступні обличчя; звичайно, вони зверталися до мене на «ти» (як заведено було поміж товаришами), тільки це було не дружнє звертання, а офіційне і погрозливе. (Зізнаюся, відтоді в мене виникла нехіть до звертання на «ти»; таке звертання має бути виразом довірливої близькості, та якщо люди, які кажуть таке одне одному, не перебувають у цій близькості, воно враз набуває протилежного значення, стає виразом брутальності, тож світ, де всі зазвичай називають одне одного на «ти», є вже не світом загальної приязні, а світом загальної неповаги.)
Отож сів я перед трьома студентами, що прозивали мене на «ти», і вони поставили мені перше запитання: чи знаю я Маркету. Я сказав, що знаю. Запитали, чи листувався я з нею. Я відповів, що так, листувався. Вони запитали, чи пам’ятаю, що писав їй. Я сказав, що не пригадую вже, але тієї миті постала перед моїми очима ота листівка з провокаційним текстом, і я почав розуміти, до чого воно все йде. Що, не можеш пригадати? — запитали вони. Ні, відказав я. А Маркета, що вона тобі писала? Я стенув плечима, давши зрозуміти, що в тих листах ішлося по
