Жарт - Мілан Кундера
Що й казати, гумор і Маркета нітрохи не поєднувалися між собою, а ще менше поєднувалися з духом епохи. Йшов перший рік після лютого 1948-го; розпочиналося нове життя, справді таки нове, геть відмінне від того, що було доти, і лице того життя, яким воно закарбувалося в моїй пам’яті, було напружене і серйозне, причому дивувало, що та серйозність не мала нічого похмурого, а навпаки, зберігала, сказати б, навіть усмішку; атож, оті роки заявляли про себе як про найрадісніші з-поміж усіх, а як хтось не радів, то його відразу ж починали підозрювати в тому, що він засмучений перемогою робітничого класу або ж (і це було не менш важливим переступом) індивідуаліст і переймається своїми особистими печалями.
Натоді глибоко особистих печалей я не мав, навпаки, страшенно полюбляв пожартувати, проте не можна було сказати і того, що я цілком відповідав радісному поглядові доби: мої дотепи були надто вже несерйозні, а тодішня радість не допускала легковажних жартів чи іронії, адже, наголошую, це була поважна радість, що гордо іменувалася «історичним оптимізмом класу-переможця», урочиста, аскетична радість, одне слово, Радість із великої літери.
Пригадую, на факультеті ми організовувалися в «гуртки для вивчення», які часто збиралися для прилюдної критики і самокритики їхніх членів, а потім на основі цього на кожного складали характеристику. Як і всі партійці, я мав купу обов’язків (обіймав високий пост у Студентській спілці), та ще й навчався добре, тож ця характеристика не могла мені особливо зашкодити. Проте за тріскучими фразами про мою громадську активність, старанність, позитивне ставлення до держави, про мою працю й знання марксизму зазвичай ішла згадка про те, що моїй особі досі притаманні «пережитки індивідуалізму». Не було в тій згадці чогось такого, що могло б занепокоїти, так уже повелося, що в найблискучішу характеристику належало вставити критичну заувагу, наприклад, одному закидали «слабкий інтерес до революційної теорії», іншому — «холодне ставлення до людей», ще комусь — брак «пильності й недовіри», а комусь — «недобру поведінку з жінками»; звичайно, якщо така заувага була не одна, а долучалася до неї інша, або ж як ти замішаний у якомусь конфлікті чи став об’єктом підозри або догани, «пережитки індивідуалізму» або ж «недобра поведінка з жінками» могли стати зародками катастрофи. І у вигляді особливої фатальності цей зародок чигав у особовій справі на кожного з нас, авжеж, на кожного.
Деколи (радше задля годиться, ніж від справжньої остороги) я повставав проти обвинувачень в індивідуалізмі й вимагав доказів від своїх товаришів із тих гуртків. Чогось конкретного проти мене вони не мали; казали: «Тому що ти так поводишся». «Як це я поводжуся?» — допитувався я. «А ти вряди-годи якось не так усміхаєшся». — «Та й що? Я радію!» — «Ні, ти всміхаєшся, наче думаєш про щось таке, що приховуєш у собі».
Коли товариші виснували, що моя поведінка і мої усмішки тхнуть інтелігентністю (ще одна принизлива наліпка тієї епохи), я врешті повірив їм, адже не міг уявити собі (бракувало мені сміливості), що всі могли помилятися, що помилялася сама Революція, помилявся самісінький дух тієї доби, а я, індивід, мав рацію. Я почав стежити за моїми усмішками і незабаром виявив у собі тонесеньку тріщину, що пролягла поміж тим, ким був, і поміж тим, ким (згідно з духом епохи) я мусив і хотів бути.
То ким же був я насправді? На це запитання хочу відповісти чесно: я був тим, хто мав кілька облич.
І кількість їхня зростала. За місяць до канікул я почав упадати коло Маркети (вона була на першому, а я на другому курсі) і намагався вразити її отим найдурнуватішим способом, як і всі двадцятирічні парубки за всіх часів: я надівав личину; я корчив старшого, ніж був насправді (за духом і за досвідом); удавав, ніби відсторонено тримаюся від усього, ніби розглядаю світ згори, наче під моєю шкірою криється ще одна, невидима і кулевідпорна. Вважав (і, зрештою, правильно), що жарти допомагають триматися відсторонено, і якщо і так полюбляв дотепи, то з Маркетою жартував з особливою штучною й ретельною запопадливістю.
То ким же був я насправді? Повторюю: я був людиною з кількома обличчями.
На зборах був серйозний, переконаний і сповнений ентузіазмом; у товаристві — зухвалий і задерикуватий; цинічний і страшенно гостроязикий з Маркетою; а як залишався сам (і думав про Маркету), то губився й почувався безпомічним, як той школяр.
То це останнє обличчя і було справжнє?
Ні. Усі були справжні: не було в мене одного обличчя справжнього, а решти облудних, як ото буває в святенників. Мав я кілька облич, тому що був молодий і сам не знав, хто я і ким хочу бути. (Дарма що невідповідність поміж оцими всіма обличчями лякала мене; до жодного з них я не прикипав, а незграбно, наосліп ішов за ними.)
Фізичний і психологічний механізм кохання настільки складний, що в певний період життя молодий хлопець мусить зосередитися майже виключно на його усвідомленні, хоч при цьому від нього вислизає самісінький об’єкт кохання — жінка, яку він любить (так само, як і молодий скрипаль не може зосередитися на музичному творі, не опанувавши техніку гри на скрипці настільки, аж не думатиме про те, що саме грає). Я вже згадував про школярське збентеження, яке охоплювало мене, коли думав про Маркету, і мушу додати, що випливало воно не так із моєї закоханості, як із незграбності і браку певності в собі, які, ще дужче, ніж Маркета, тяжіли над моїми почуттями і помислами.
Щоб погамувати це збентеження й незграбність, я ставився до Маркети з погордою; весь час намагався сперечатися з нею або ж просто кепкував з усіх її думок, що було геть неважко, адже попри її обдарованість (і попри вроду, що, як і кожна врода, викликає в оточення враження гаданої недоступності) то була цнотливо-наївна дівчина; вона нездатна була зазирнути за предмет, а бачила тільки сам той предмет; вона пречудово зналася на ботаніці, але частенько не
