Голова Якова - Любомир Андрійович Дереш

ЛЮБКО ДЕРЕШ

ГОЛОВА ЯКОВА

Алхімічна комедія

Легальний вхід у летальний вихід

Про нову книгу Любка Дереша «Голова Якова» цікавіше говорити не в контексті еволюції

Дерешевого письма, а в контексті еволюції самого Дереша. «Чудесне дитя» новітньої

української літератури, швидко здобувши розголос і популярність не лише серед

вітчизняних, а й зарубіжних читачів (книги молодого автора перекладені й видані

багатьма мовами), невдовзі зникло з топів літературних дискусій і довкола літературних

тусовок.

Вряди-годи він усе ще з'являється на якихось презентаціях або фестивалях, однак ці

«виходи на публіку» стають дедалі рідкіснішими — замість них в інформаційному обігу

побутують сенсаційні чутки про письменника на кшталт: «Дереш побував на полюсі»,

«Дереш відбув паломництво до Непалу», «Дереш став ченцем у буддійському

монастирі», «Дереш спілкувався із Сай-Баба», «Дереш емігрував до Ізраїлю», «Дереш

подорожує довкола світу на повітряній кулі» тощо. Як і личить жовтим новинам, у

кожному з цих повідомлень є частка правди, але яка саме і в яких пропорціях —

зрозуміти важко.

Цілком очевидне інше: переживши ранній успіх, і побувши певний час кумиром юних

читачів і поїздивши

світами, Любко Дереш, на відміну від більшості його літературних ровесників, не став

плекати медійну популярність і створювати порожні інформаційні приводи в стилістиці

всезагального піару.

Подейкують, він став відлюдником, який дуже неохоче комунікує із соціумом, вкрай

рідко повертаючись до іміджу «молодого просунутого автора». Кажуть, що він узагалі «на

шифрах» і вийти на безпосередній контакт із ним нелегко навіть попри те, що існують

його віртуальні аватари в соцмережах.

Існують припущення, що Дереш заглибився у вивчення й становлення власного «я» такою

мірою, що це просто відсунуло літературні практики на другий план.

Можливо, і ця книга для автора є таким собі другорядним епізодом у невидимому для

нас процесі самовдосконалення, наприклад. Однак і в «Голові Якова» знайдемо багато

свідчень того, що тема пошуків свого «я» — гостро актуальна як для автора, так і для його

персонажів. У цьому сенсі новий роман Дереша є ідеологічним, хай навіть ідеологію цю

відчитує і сповідує лише одна людина — сам автор. Утім, книга пересичена й

загальнодоступними, сказати б — трендовими ідеологемами. Тут і так звана «нова

релігійність», і хіпстерство, і досвід усіляких новітніх «тренінгів», і ще бозна-що. Усе разом

це складає для автора той гумус, з якого врешті повинні прорости його, автора,

індивідуальна ідеологія та приватна, замалим не субстанційна релігійність. А нам,

читачам, залишаються ризиковані подорожі цими розбуялими джунглями соліптичної

целюлози.

Іздрик

И спросит Бог: «Никем не ставший,

зачем ты жил? Что смех твой значит?»

«Я утешал рабов уставших», —

отвечу я. И Бог запдачет.

Игорь Губерман

Епісодій перший

Вранішня кава в імлистім Аїді

Largo (широко)

1.

Ця історія почалася на екрані — екрані мобільного телефону. З екрана дивилася Майя. Її

рот минув. Вилиці високі. Очі імлисті.

2.

Тому звістка про батькову смерть була для Якова як прогнила щаблина: йому здалося, що

він полетів з високої драбини аж до низу.

Яків розплющив очі і побачив, що досі живий. Що сидить із братом у кав'ярні. І що

кав’ярня позбавлена прикмет смерті, яка сталися десь там, у Львові.

Biн згадав, як на екрані з'явився невідомий номер. Анонімний абонент дотягнувся

до нього крізь фотографію Майї, схопив за барки і повідомив те, від чого під ногами

тріснула драбина.

Яків передчував цей тріск.

Він уникав відповідати на дзвінки — не тільки з невідомих номерів, з усіх номерів. Але

думав зовсім про інше. Ніяк не про батька. Його намагалася видзвонити Іра, а почути в

слухавці, як вона задихається від сліз, він не хотів. Баста.

3.

Відколи Яків переїхав до Києва, минуло півроку, а з братом бачилися так само рідко. Що

дивно — адже тепер вони жили в одному місті. Знайомі розповідали, що це типова

ситуація для мігрантів. Любов між рідними сильна в розлуці. Варто ж переїхати ближче, у

столицю, і знайомі щезають у млі. Це дало підстави Якову думати про Київ як про Аїд, уражений випарами амнезії.

Матвій перебрався до Києва п'ять років тому, разом зі своїм депутатом, у якого працював

радником ще у Львові.

У столиці Матвій зважився піти у вільне плавання і швидко знайшов попутні течії. Він стан

консультантом при іншому депутатові, більш перспективному; земляк, добравшись до

корита, обм'як і політичною боротьбою вже їв1 падав.

Це теж було дією мли, котру випускало зі своїх нop давнє місто.

4.

Знайомим, котрі запитували, чи живуть тут його родичі, Яків повідомляв, що має брата.

«Він працює методологом. Так, методологом. Пі, методолог — це не вчитель, вчитель —

це методист. Ні-ні, методологія не має стосунку до аспірантури. Це, знаєте, політика, пане, т, ч к — політика. Він у політиці, мій брат. Ні, ви не чули про нього… Це ж

методологи. Вони, знаєте, зазвичай не світяться. Сірі кардинали. Кажете, звучить

зловісно? Так уся політика в Україні звучить зловісно. А я чим займаюсь? 11 у… в Києві є

непогана студія звукозапису. Я там… звукорежисер. Так, звукорежисер. Чому так? Чому

не пишу тепер музику? Це вже питання особистого характеру. Краків? Та що ви одразу

«Краків»? Краків — це Краків. Краківська консерваторія дала своє, безумовно.

І я цього не заперечую. Це те, що робить людину, так би мовити, людиною. Але наші

реалії, як ви знаєте… Де Краків, а де наші реалії, от у чому справа…»

Брат ніколи не називав своїх депутатів «шефами» — виключно «клієнтами». «Я ні на кого

не працюю, — пояснював брат, — я надаю консультації. Відчуй різницю».

Якову це подобалось. Він теж мріяв про недоторканість і суверенність.

Якову це подобалось. Він відчував різницю, але болючі думки про власне становище

штовхали затулити свою психічну рану чимось утішним. Наприклад, думкою на кшталт:

«Зате у мене є Майя».

Серед конкретних результатів братового успіху можна було назвати збільшення ваги з

сімдесяти п'яти до вісімдесяти дев'яти кілограмів. Або придбання кількох костюмів з

італійського сукна, шитих у модельєра з Франції.

Що ж до братового останнього трофею — «ленд крузера» патріотичного чорного кольору

— то радості з нього було мало. У столичних корках машина ставала схожою на повзучий

чорний катафалк.

Столиця — місто елегантних катафалків і клаксонистих трун на колесах. Приватні

домовини своїми вихлопами перекривали кисень комунальним трунам, комунальні

труни ущільнювали пасажиром асу і вмикали гучніше