Одне без одного - Анна Чмутова

— І якщо тут «нема що робити», навіщо ви мене покликали? — Віра починає закипати. Відчуття, що цих горе-робочих послали чергові її вороги. У карму Гаєвська не вірить. Тож варіант залишається тільки один. Це ворожі витівки.

— Та цейво. Ми затягуємо трішки час. Вийде на годину більше, ніж ми планували.

Віра тримає на язиці гостру фразу, а потім все ж таки її не випускає у світ.

— Гаразд, — махає рукою: — Але якщо ви зробите це неякісно, то я нацькую на вашу компанію юристів. Благо, зв’язки в суді у мене є. Я адвокат.

Віра все це вимовляє з ангельським обличчям і холодним тоном. Зі своїм маленьким зростом вона мало кого може залякати. Відверто кажучи, у її підлітковому віці зріст був навіть причиною булінгу, щоправда, частіше — ігнорування. Тож дівчина у свої чотирнадцять років годинами стояла перед дзеркалом і тренувала свою міміку й голос. Зі своїми природними даними вона могла вдіяти тільки це.

На робочих діє така погроза очікувано. Вони одразу ж просять вибачення й обіцяють, що за це вони навіть не візьмуть додаткову сплату. Віра ж підіймає у питанні брів і отримує чергове запевнення, що вони так-то й не збиралися за таку дрібницю брати гроші.

Гаєвська повертається на своє місце. До лікарні знову вона сьогодні не встигає. І немає гарантій, що Богдан на зміні взагалі. Їхати додому до нього — сумнівна ідея. Та й Віра зі своїм топографічним кретинізмом навряд чи зможе відшукати будинок Богдана в тому районі. Залишається один варіант: просити номер у Назара.

Писати колишньому сенсу теж немає. Він читає повідомлення раз у два дні. А інформація Гаєвській потрібна вже зараз. Перед смертю не надихаєшся. А зараз Віра із задоволенням би заповнила б легені чимось більш приємним, ніж запахи кави з чашки поруч. І ні, вона не про алкоголь.

Відчиняє вікно. Там уже темно, а гірлянди з магазинів навпроти й вуличне освітлення роблять вулицю загадковою. Віра вчергове замислюється над святами. Чи ялинку купити?

Довго відтерміновувати свої страхи теж не дає. Їй потрібна інформація. Це Гаєвська собі й повторює, як молитву й афірмацію, коли натискає на виклик Назара.

— Неочікувано, — перше, що говорить чоловік у слухавку.

— І я тебе рада чути.

Віра вдруге розмовляє з Гаєвським після їхнього розставання. І дівчина банально ще не встигла побудувати манеру спілкування з Назаром у нових обставинах. Удавати, що нічого не змінилося, вона не може. Грубити йому й захищатися від усього світу сарказмом не дозволяє совість. Назар свого часу багато для неї зробив. І звинувачувати його зараз хоч у чомусь вона не може. Тому вибирає варіант «діяти за інтуїцією».

— Чим зобов’язаний?

— Назаре, мені потрібен телефон Богдана. Чи не міг би ти скинути? Його попередній не дійсний.

— М, ще й Богдана? — з глузуванням вимовляє чоловік.

— Назаре, я тебе дуже прошу. Це необхідність, — зітхає в слухавку Віра.

— У тебе щось трапилося? Тобі Богдан потрібний за профілем?

— Ні, тобто так, — сама плутається. Наче й не було п'ятирічного досвіду роботи в судових засіданнях. — Ні, нічого не трапилося. Так, за профілем.

— Кхм. Гаразд, зараз скину повідомленням, — сухо промовляє Гаєвський. А Віра на секунду завмирає й не розуміє слів. Просто слухає його голос. До цього моменту вона навіть не думала, що так неймовірно за ним скучила. І за голосом, і за самим Назаром. І не розуміє, що чоловік уже з нею прощається.