Одне без одного - Анна Чмутова

Тоді хто? Бабуся з дідусем, які ділять між собою сто квадратів? Дві родини зі стягненням аліментів? Можливо, ті, кого Вірі доведеться визнати подружжям, хоча вони живуть тільки разом п’ять років, а до РАГСу не дійшли? Чи батько дитини, якого позбавляють батьківських справ?

Вірі всі вони здавалися свого часу адекватними. Ніхто з них до неї не мав претензій. Відверто — не погрожували, навіть натяками не погрожували. Тоді що їй робити далі?

Не приходить до жодного консенсусу всередині себе, клацає телефон, ігноруючи питання сестри, коли вона повернеться додому. Віра не знає. Може, зараз збереться й вийде під снігопад, який зірвався нещодавно. Метеорологи її не заспокоюють. Прогноз погоди так і каже, що Вірі доведеться відвалити кругленьку суму, аби доїхати додому на таксі. А може, й узагалі заночує зараз у готелі, що розташовано в цьому ж кварталі.

Виклик від університетської подруги на телефон вона б теж залюбки проігнорувала. Але Алісу краще не ігнорувати — настільки вона ексцентрична. 

— Слухаю, — не може ніяк відсторонитися від ділового тону, який постійно просить підтримувати начальник.

— Віра? — голос Аліси звучить незвично спокійно. Ця дівчина завжди гучна й весела. Такою було в університеті, такою залишалася після нього.

— Так.

— У мене прохання до тебе… Не зовсім типове, — мнеться Аліса. А ще її голос здається змертвленим. 

— Слухаю, — продовжує так само серйозно. Розуміє — справа тут намічається не проста. Не може її подруга таким голосом кликати на каву в сусідню кав’ярню. 

— Ти не могла б до мене приїхати?

— Зараз?

— Ні, завтра. Після дев’ятої.

— Ем. Можу, — Віра прикидає свій графік. Між засіданнями суду в неї будуть пару вільних годин. — До тебе додому?

— Ні. Я зараз у лікарні.

— Що?

— Так. У лікарні. Я адресу скину.

— Тоді можеш зараз на пальцях пояснити? — Віра наче й тверезіє одразу.

— Та що пояснювати? Мені потрібен адвокат зі шлюборозлучного процесу.

— Аліс, не лякай мене.

— Давай усе завтра.

— Гаразд. Я чекаю на повідомлення.

Віра дивиться на бармена скляним поглядом. Що мало трапитися в Аліси, яка була щасливою дружиною, щоб вона просила про розлучення? З лікарні.

— Ще коньяк?

— Так, останній раз. І рахунок, будь ласка.

Коли стакан вчергове наповнюють, а вона розплачується карткою, сніг на вулиці й не думає завершуватися. Бажання виходити на вулицю Віра не має. На цей раз п’є повільно. Вже не смакує, але не поспішає. Її мозку вкрай необхідно знайти правильне пояснення тому, що він зараз почув.

З Алісою Віра спілкується не так, щоб бути кращими подругами. Але час від часу зустрітися на каву вони досі могли. Навіть, через п’ять років після університету. Якщо Гаєвська вибрала Сімейний кодекс, то Аліса вибрала просто сім’ю. Одружилася дівчина майже одразу після отримання диплома магістра. Причому одружилась вона з викладачем із їхнього ж університету. Три роки тому народилася в них дитина. Милесенька дівчинка, яку назвали Поліною. Її Віра кілька разів бачила й купувала навіть іграшки.

Хоча де взагалі Гаєвська, а де — дитячі відділи з іграшками? Щонайменше — у різних бульбашках.

Вдома в них Віра не бувала. Кілька разів мимохідь бачила чоловіка Аліси. Переважно, коли той забирав її на машині з зустрічей у кафе. Одного разу й Віру вони додому підвозили. Про життя Аліси дівчина знала тільки з розповідей самої Аліси. І зараз у Віри не було жодного припущення, що трапилось. Точніше — припущень було море. А що з цих гадок є реальністю, а не сюжетом для трилера, Віра не може зрозуміти.

Приходить повідомлення від подруги. Відділення травматології. Палата десята.

Віра допиває коньяк, нарешті виходить із бара. А на вулиці лапатий сніг і не думає зупинятися. Комунальні служби все ще на роботі: повз Віри як раз проїхали машини, проштовхуючи перед собою сірі маси зі снігу й бруду після автомобільних шин.

Ось у кого робота точно невдячна. Прибирають комунальники вулиці цілий рік і мало не цілодобово. У відповідь одиниці подякують. А варто лише на годину запізнитись із прибиранням вулиці, так одразу посиплеться сотня скарг.

Поки Гаєвська сиділа на місці, їй здавалось, що вона ані на грам не сп’яніла. Тепер легкий хміль плутав ноги й провокував закопане десь у глибині її душі ірраціональне бажання зробити дурість. Наприклад, зателефонувати Назарові. Або прийти до нього на роботу. Його ресторан всього за пару кілометрів звідси. Ось чоловік здивується, коли побачить її: п'яну, всю червону від морозу та з якоюсь дурістю на язику.

І якою б сильною не була спокуса, Віра з жалем знову закопує цю ідею. Не буде вона серед тих дівчат, хто дзвонить колишнім. Хоча за законом Назар усе ще її чоловік. Чомусь за місяць ніхто з них так і не подав заяву на розлучення.

Від Варвари приходить чергове повідомлення:

«Агов, ти там жива? На вулиці так мете, що я твоє тіло вже й не розраховую знайти, якщо що».