Місячний камінь - Вилки Коллінз

Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.

Будинок наш стоїть високо на йоркшірському узбережжі, біля самого моря. Поблизу нас є чудові місця для прогулянок — в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму, найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і, минувши низькі скелі, опиняєшся в найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому нашому узбережжі.

Піщані горби спускаються тут до моря і закінчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одної. Перша з них має назву Північний, а друга — Південний стрімчак. Поміж цими двома скелями лежать найстрашніші на всьому йоркшірському узбережжі зибучі піски. Під час припливу щось відбувається в їх таємничій глибині, примушуючи всю поверхню пісків коливатися й тремтіти якнайдивовижніше. Через це тутешні жителі і назвали їх Тремтливими пісками. Великий насип, що простягнувся на півмилі уздовж бухти, стримує натиск океану. І взимку, і влітку, коли наступає приплив, море наче залишає свої хвилі і на насипу, котить їх, тихо здіймаючись, і безшумно вкриває піски. Це безлюдне місце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважується ввійти в цю бухту. Діти з нашого рибальського села, яке називається Коббс-Голл, ніколи не приходять сюди гратись. Навіть птахи, як мені здається, летять подалі від Тремтливих пісків. Щоб молода жінка в години свого відпочинку, маючи можливість вибрати з десяти приємних прогулянок будь-яку і завжди знайти супутників, які пішли б із нею, аби тільки вона сказала їм: «Ходімте!», щоб вона віддала перевагу цій місцині і працювала або читала тут зовсім одна, — це над усяке сподівання, повірте мені. Однак — пояснюйте собі, як хочете, — а тут любила прогулюватись Розанна Спірман. Тільки раз чи двічі ходила вона в Коббс-Голл на побачення до єдиного друга, якого мала в нашій місцевості і про якого розповім далі. Тепер я йду в цьому самому напрямі кликати дівчину на обід. І це щасливо повертає нас до початку розповіді й направляє знову в сторону пісків.

Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в маленькому солом'яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа самотньо й дивилась на море і на піски.

Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка — один із півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, — лежала в мене в кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:

— Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім насмілюся спитати, чого ви плачете.

Коли ви доживете до моїх літ, ви взнаєте, що сісти на похилому березі значно складніше, ніж здається вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собі очі своєю носовою хусточкою, що була значно гірша від моєї, — з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокійною і дуже нещасною, але сіла біля мене, як слухняна дівчинка, тільки-но я їй звелів. Якщо ви хочете якнайшвидше втішити жінку, посадіть її собі на коліна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна — не Ненсі, у тім-то вся справа!

— А тепер скажіть мені, моя мила, — запитав я, — чого ви плакали?

— Мені жаль минулих років, містере Беттередж, — спокійно відповіла Розанна. — Іноді я згадую своє колишнє життя.

— Годі, годі, моя дівчинко, — сказав я, — ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?

Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п'ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.

— Пляму знято, — сказала вона, — але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!

На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне — піти з нею обідати.

— Допоможіть мені підвестися, — сказав я. — Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.

— Ви, містере Беттередж! — сказала вона.

— За вами послали Ненсі, — вів далі я, — але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.

Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.

— Ви дуже добрий, містере Беттередж, — сказала вона. — Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.

— Чому ви любите тут бувати? — запитав я. — Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?

— Щось приваблює мене сюди, — сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. — Я стараюсь не приходити сюди — і не можу. Іноді, —