Син - Філіп Майєр
Те, що я вгледів крізь амбразуру, змусило мене забути про все на світі. Наше подвір’я було заповнене індіанцями. Із дванадцятеро — біля паркану. І ще невідомо скільки — у тіні біля дороги… Наша найменша собачка Пердіда, голосно заскавчавши, стрімголов кинулася в чагарник, наче за нею хтось гнався та стріляв.
Я кинувся всіх будити. Сяйво повного місяця було майже таким яскравим, як сонячне, і тому я дуже добре побачив, як індіанці виводять наших трьох коней геть із подвір’я. Вони пробралися-таки якось у стайню… Наш дурний бульдог крутився біля ніг одного високого індіанця, розмахуючи хвостом так, ніби той червоношкірий був його найкращим другом.
— Посунься, — сказав мій брат.
Він разом із матір’ю та сестрою вже стояв у мене за спиною.
— Там повно індіанців, — прошепотів я.
— Та це, мабуть, усього-на-всього Забіяка Джо зі своїми тонкава, — махнув рукою брат.
Поступившись йому місцем біля амбразури, я пішов до пічки й розгріб кочергою залишки дров, щоб у кімнаті стало бодай трошки світліше. «Солдати», «солдати»… І де, в дідька, вони вештаються зараз, коли наш будинок з усіх боків оточили індіанці?! Я кинувся заряджати рушниці, однак миттю згадав, що вже зарядив їх, перш ніж лягати спати. Я раптом пригадав віршик:
Ручка — кістка буйвола,
Лезо — від «Барлоу».
Де іще здобудете
Ви ножа такого?
Я спробував уявити, що ж буде далі. Ну, спершу індіанці постукають. Ми їх, звісно, не пустимо. І вони намагатимуться виламати двері. А якщо їм це не вдасться — вони підпалять будинок і застрелять нас, тільки-но ми вийдемо надвір.
— Мартіне? — обізвалася мати.
— Так, їх справді багато. Щонайменше дві дюжини.
— Це, напевно, білі, — мовила сестра. — Конокради…
— Та ні, це точно індіанці.
Я взяв свою рушницю й сів у кутку — обличчям до дверей. Кімнату освітлювали червоні відблиски вогню, що догоряв у пічці. Чи потраплю я до пекла, якщо мене зараз уб’ють?.. Мій брат ходив туди-сюди кімнатою. А мати сіла разом із Ліззі на широке ліжко та й заходилася розчісувати їй волосся.
— Тихше, люба моя, — шепотіла мати. — Усе буде добре…
У напівмороці їхні очі здалися мені порожніми западинами — наче їх уже виклювали грифи. І я намагався більше на них не дивитися.
— Рушниці й пістолети — напоготові, — сказав я братові.
Мартін чогось захитав головою.
— Якщо ми чинитимемо опір, вони, можливо, удовольняться тим, що вкрали в нас коней.
Я чекав, що брат знову не погодиться. Утім, він узяв свою рушницю й перевірив запобіжник.
— Я вже все зробив, — удруге сказав я.
— Може, якщо ми сидітимемо тихо, вони подумають, що нас немає вдома? — прошепотіла сестра.
— У нас же дрова горять, Ліззі, — відповів Мартін. — Вони чудово бачать дим.
Невдовзі ми почули, як індіанці бряжчать залізяччям у кузні мого батька. Було навіть чутно, як вони стиха перемовляються між собою.
Тим часом мати присунула до дверей стілець і стала на нього. Над дверима-бо була інша амбразура.
— Я бачу лише сімох, — мовила мати.
— Дивись уважніше, — відказав я. — Їх щонайменше тридцятеро.
— Тато прийде та врятує нас, правда ж? — прошепотіла сестра. — Він якось дізнається, що тут індіанці…
— Хіба що вгледить здаля, як горить наш будинок, — пробурчав брат.
— Вони йдуть сюди, — обернулася до нас мати.
— Злізь зі стільця, мамо, — сказав я.
— Ш-ш, не кричи! — зашипіла сестра.
Хтось із індіанців загамселив у двері з такою силою, що мати мало не звалилася зі стільця.
— Відчиніть, відчиніть! — сказав іспанською той, хто стукав.
Іспанська — єдина мова, якою вміють розмовляти індіанці (крім своєї рідної, звичайно).
Не дуже сподіваючись на міцність наших дверей, я знову попрохав матір спуститися.
— Ми голодуємо, — тим часом сказав той самий голос. — Дайте нам поїсти!
— Вони справді думають, що хтось на це поведеться? — мовив мій брат.
На довгий час запала тиша. А тоді мати обернулася до нас із братом.
— Ілаю, Мартіне! — вигукнула, мов сувора вчителька. — Опустіть-но зброю.
Я побачив, як мама відчиняє двері, і зрозумів: усе, що я у своєму житті чув про жінок, — цілковита правда. Вони позбавлені здорового глузду, і тому їм у жодному разі не можна довіряти.
— Не треба! — вереснув я. — Мартіне, тримай її!
Утім мій брат навіть не поворухнувся. І я, побачивши, що двері вже відчинено, приготувався стріляти… Моя мати стояла на порозі, осяяна місячними променями. Вона ніби знала про все, що мало трапитися. Знала й готувалася до цього, відколи нас, її дітей, ще не було на світі.
Я колись читав у газетах, нібито на прикордонних територіях матері власноруч застрелюють своїх дітей, щоб вони лишень не дісталися індіанцям. Та це все — цілковита маячня… Моя мати чудово знала, що команчі роблять із білими: дітей — забирають у рабство, дорослих — убивають. У нас із братом та сестрою був шанс вижити. А в неї — не було.
Двері розчахнулися, і в будинок, відштовхнувши нашу матір геть із дороги, вдерлися двоє індіанців. На порозі вже стояв третій, вдивляючись у морок, що панував у кімнаті.
Коли в нього влучила моя куля, він, змахнувши рукою, упав горілиць. У будинок тим часом застрибнув іще один індіанець. Я вигукнув братові, щоб він зачинив двері. Та він сидів не поворухнувшись. Тож я побіг зачиняти їх сам. Утім, на моєму шляху лежав індіанець, якого я підстрелив. І коли я схопив його за ногу, щоб відтягти вбік, він уперіщив мене по щелепі.
Отямившись, я побачив крізь розчахнуті двері листя осяяних місячними променями дерев. Лунали крики та постріли.
— Мартіне, мене підстрелили! — пролунав голос моєї сестри.
Однак брат і тепер не поворухнувся. Я подумав, що його, мабуть, убили. Вихопивши з його рук зброю, я націлився на одного з індіанців. До мене раптом кинулася мати…
Невдовзі я опинився на підлозі, до якої мене притискало щось дуже важке. Видавалося, що дах нашого будинку обвалився. Однак згодом я зрозумів, що мене хтось тримає. То був індіанець. Я вчепився йому в шию, та він сильно вдарив мене головою об підлогу.
Отямився я вже надворі, під деревами. Намагаючись підвестися, одразу ж отримав удар ногою. Ляпнувся
