Син - Філіп Майєр
Коли мені було дванадцять, я вже міг багато чим похвалитися. Наприклад, я зумів застрелити найбільшу пантеру, яку коли-небудь бачили мешканці округу Бланко. Я міг вистежити оленя на твердому ґрунті. Міг без жодного компаса — точнісінько як мій батько! — орієнтуватися на місцевості. А мій брат, хоч і був книжковим черв’яком, утім міг дати фору будь-якому дорослому чоловікові зі Старих Штатів, який спробував би позмагатися з ним у стрільбі.
Та зі мною брат не міг рівнятися. І тому мені було соромно за нього. Адже я з легкістю помічав на землі сліди, яких він не міг розгледіти. І так само легко я міг «прочитати» ці сліди й сказати напевне, у який бік дивився олень, коли пробігав тут, чи був його шлунок повним і що, власне, змусило його занепокоїтися. Я бачив далі за свого брата, бігав швидше за нього й здатен був чути звуки, яких не чув він (і тому вважав, що я їх просто вигадую).
Мій брат не надто й засмучувався через це. Він уважав себе істотою, вищою за мене, бо розумівся на таких речах, у яких я нічогісінько не тямив, тобто в художній прозі й поезії. Він без угаву торочив про те, як прекрасно жити у великому місті, тоді як я, не уявляючи життя без неозорого простору, сприймав як трагедію появу чергового сусіда, який цей простір зменшував. А брат дочекатися не міг, доки наші батьки накопичать достатньо грошей, щоб, відправивши його вчитися до міста, найняти робітника, який допомагатиме їм замість нього.
Німці з Фредеріксбурґа мали більше книг, ніж решта мешканців Техасу, разом узяті. Саме завдяки цим німцям людей, схожих на мого брата, стали вважати нормальними. Німецьку мову він знав, бо нею розмовляли наші сусіди. Французьку ж вивчив сам, оскільки вважав її найголовнішою у світі. Про іспанську й казати годі — як же інакше спілкуватися в Техасі з мексиканцями, які не розуміють англійської? «Страждання молодого Вертера» брат прочитав мовою оригіналу. А потім обмовився, що пише власний твір — значно кращий. От тільки почитати його наразі нікому не дасть.
Окрім Ґете та Байрона, він захоплювався нашою сестрою. Вона ж бо була красунею, яка грала на піаніно так само добре, як він тямив у книжках та знав мови. Мабуть, якби вони не були родичами, то закохалися б одне в одного. Що ж до мене, то я мав дещо подовгувате обличчя, і тому німці казали, що я схожий на француза.
Якщо мої брат і сестра й дозволяли собі щось непристойне у своїх стосунках, я ніколи нічого такого не помічав. Хоча й розмовляла вона з ним завжди солоденьким, наче та карамель, голоском, а на мене верещала, мов на бродячого пса. Мій брат писав п’єски, у котрих він та наша сестра грали закоханих, яких розлучила лиха доля. А мені в цих «шедеврах» завжди діставалася роль індіанця чи бандита — уособлення цієї лихої долі. Мій батько, дивлячись наші вистави, прикидався, нібито йому цікаво. А на мене потай співчутливо поглядав. Мого брата він узагалі не сприймав серйозно, тоді як я був, на його думку, практично ідеальним. А моя мати, навпаки, пишалася своїми старшими дітьми, уважаючи, що на них чекає велике майбутнє.
Нашим житлом слугували дві кімнати, поєднані критим коридором. Стояв цей будинок на крутому схилі, де з-під каменя струменіло джерело. Переливаючись через виступ, джерельна вода текла просто до річки Педерналес. Ліс тут ріс такий густий, наче його посадили того дня, коли Бог тільки-но заходився створювати цей світ. Мій батько казав, що, коли він десь знайде місцину, де ліс не заважатиме побудувати великий будинок, ми переїдемо туди. Моя мати, звісно, мала зовсім іншу думку.
Ми огородили парканом наш будинок і поставили загороду для худоби. Побудували коптильню, комору для зерна та стайню (там наш батько собі ще й кузню обладнав). Житлове приміщення ми зробили таким як слід: вистелили підлогу з дерева, засклили вікна та приробили до них віконниці. Меблі ж у нас були як новенькі — їх нещодавно полагодили та побілили мормони з Барнета.
У великій кімнаті на просторому ложі з навісом спали наші батьки. Там стояло й невеличке ліжко для сестри. А ми з братом спали на одному ліжку в маленькій кімнатці, до якої треба було йти через коридор. Та я дуже часто виходив ночувати на вулицю, де на гілках височенного старого дуба був підвішений гамак, зроблений із сиром’ятної шкіри. Там — на висоті близько тридцяти футів — я й засинав, насолоджуючись темрявою та спокоєм. Мій-бо брат любив читати вночі (мати, хоча й знала про це, однак не забороняла) і тому запалював свічку. А це заважало мені спати.
Головною прикрасою великої кімнати було іспанське піаніно, що дісталося моїй матері в спадщину. Це була раритетна річ. Німці, наші сусіди, іноді приходили до нас у гості, щоб поспівати та — куди ж дінешся! — подивитися вистави, які організовував мій брат. Мати дедалі більше захоплювалася ідеєю переїзду до Фредеріксбурґа, де мої брат і сестра могли б здобути належну освіту. Мене ж вона, здавалося, узагалі за людину не вважала. Якби, думав я, вона не виношувала й не народжувала мене, то заперечувала б свою причетність до моєї появи на світ. І ще я думав так: тільки-но виросту — поїду світ за очі, приєднавшись до рейнджерів, які воюють з індіанцями та мексиканцями.
Згадуючи ці події зараз, можу із цілковитою впевненістю сказати, що моя мати передчувала все, що невдовзі мало статися з нами. Адже розум будь-якої людини, яка живе серед природи, дуже чутливий до перемін. Якщо має трапитися щось страшне — така людина завжди знає це наперед. Навіть мій брат був ближчим до природи, ніж сучасні міські мешканці, які нагадують мені сліпих та ще й глухих кротів. Їхні розжирілі, ослаблені тіла — вже готова труна для них. Дивлячись на ці розбещені створіння, мало чим схожі на людей, я відчуваю, як земля стогне під ними. Як зазначено в Біблії: «І позбираю вас, і дмухну на вас огнем Свого гніву, і ви будете розтоплені всередині його…» Я погоджуюся із цим. Треба, щоб запалало вогнище, яке пронесеться від океану до океану, змітаючи все на своєму шляху. І якби настав такий день, я охоче облив би себе гасом.
Та я відволікся від своєї розповіді. Отож, того дня я займався дуже корисною справою: вистругував із дерева ярмо для буйвола. Аж тут
