Син - Філіп Майєр
— Ілаю, сходи-но до комори, що біля джерела, та принеси мамі все масло й виноградне варення, яке там залишилося.
Спершу я вдав, що взагалі не почув її. Не хотів-бо кудись бігти за першим її наказом. Хоч вона й старша за мене, та надто вже пихата й зарозуміла. І чого вона так подобається моєму братові? Я, правду кажучи, страшенно заздрив йому, коли він сидів поряд із нею й вони всміхалися, дивлячись одне одному в вічі. Наче вони знали й розуміли щось таке, що до мене ніяк не доходило… Власне, я добре знав, чому сестра недолюблює мене. Я ж бо вкрав не так давно коня в хлопця на ім’я Гайберт, який дуже їй подобався. І попри те, що тварину я невдовзі повернув навіть у кращому стані, ніж вона була до того, Гайберт після цього й дивитися в бік моєї сестри не хотів.
— Ілаю! — гримнула вона.
Я подумав, що мені вже шкода того бідолаху, який колись одружиться з нею.
— Це ж наші останні запаси масла! — відгукнувся нарешті я. — Батько дуже розсердиться, коли побачить, що в нас узагалі нічого немає!
І я заходився далі вистругувати ярмо. Там, де я влаштувався, було надзвичайно затишно й гарно. Куди не глянь — пагорби із зеленою травичкою. А простісінько в мене під ногами — річка з мальовничими водоспадиками.
Окрім ярма я взяв із собою ще й свою стару сокиру, щоб приробити до неї новий держак. Нещодавно я знайшов для цього відповідну гілляку. Батькові вона б, напевно, не сподобалася: надто вже пружна. Та це пусте, як на мене.
— Вставай-но! — знову гримнула на мене сестра. — І йди по масло. Не-гай-но!
Я поглянув на неї знизу вгору. Вона стояла просто наді мною. Одягнена у свою найкращу блакитну сукню з домотканого полотна. А на обличчі красувався прищик, який вона ретельно замастила своєю «штукатуркою», та все одно не змогла приховати. Коли я нарешті заніс до будинку масло та варення, моя мати, повідчинявши навстіж усі вікна, роздмухувала вогонь у пічці.
— Ілаю, — сказала вона, — сходи-но до річки й налови риби. Та ще було б непогано, якби ти застрелив фазана.
— А індіанці? — спитав я.
— Ну, якщо й зловиш якогось, то не тягни його сюди. Як то кажуть, не треба смикати диявола за хвоста.
— А де це наш Святий Мартін?
— Пішов збирати ожину.
Узявши свою вудку, ягдташ і батьків «Ягербуш», я спустився до річки. «Ягербуш» був просто чудовою рушницею — однією з найкращих на всій прикордонній території. Та батькові було важко перезаряджати її, сидячи верхи на коні. І він віддав цей скарб нам. Спершу рушницю заграбастав мій брат, та потім віддав її мені: мовляв, віддача надто сильна. Поет, що з нього візьмеш… Тож я охоче скористався його пропозицією. І ще жодного разу про це не пожалкував, бо стріляти з «Ягербуша» — неабияке задоволення.
Педерналес — це досить вузька та неглибока річка (близько ста ярдів завширшки та один-два завглибшки). На обох її берегах росли тоді старі кипариси та чинари. Сама річка була дуже зручною для купання. А завдяки численним водоспадам — ще й дуже мальовничою. У ній було багато затишних бухточок, що просто кишіли вуграми. Як і більшість техаських річок, вона не годилася для плавання на човні. І це було мені тільки на руку, адже ніхто не порушував мого спокою в ті дні, коли я приходив туди порибалити й постріляти.
Прийшовши до річки, я накопав черв'яків та знайшов кілька чорнильних горішків, щоб зробити з них поплавці. Аж раптом — угледів стару шовковицю, яка вродила так рясно, що навіть ненажерливі опосуми не впоралися з усіма ягодами. Тож я, злізши на дерево й скинувши сорочку, набрав у неї ягід стільки, скільки вмістилося. І вирішив приберегти їх для матері.
Потім я взявся рибалити, намагаючись розслабитися й ні про що не думати. Та це погано вдавалося, бо звідти не було видно нашого будинку. Бентежили думки про індіанців, які полюбляли подорожувати вздовж річок. Батько, на біду, узяв із собою нашу єдину гвинтівку. Утім, з моєї тривоги все-таки була якась користь, бо вона змушувала мене уважно роздивлятися довкола. І я помічав усе: камені під прозорою водою, сліди скунса, чаплю… А ще — побачив руду рись, яка прокрадалася крізь верболіз, уважаючи, що ніхто за нею не спостерігає.
Трохи вище за течією виднівся горіховий гайок, де я помітив негідницю білку, яка зривала ще зелені горішки і, надкушуючи їх, кидала на землю, де вони тепер гнитимуть. Я не міг збагнути, чому вона це робить, адже так половина горіхів пропаде без усякої користі. От би добряче провчити цю дурну тварину! До того ж я мав би з цього користь для себе: печінка білки — прекрасна наживка (якби сам Творець був рибалкою, то ловив би саме на неї). Та здоровенні кулі мого «Ягербуша» не залишили б від білки навіть мокрого місця. І я пошкодував, що не прихопив братової рушниці — «Кентуккі» тридцять шостого калібру, що саме підійшла б для полювання на білку… Замислений, я й не помітив, як з’їв геть усю шовковицю, яку зірвав. Утім, я не дуже засмутився, адже моя мати завжди віддавала перевагу ожині. А шовковиця для неї була чимось на кшталт чаю із сасафрасу — продуктом низького ґатунку.
Просидівши біля вудки близько години, я побачив на іншому березі річки зграйку індичок. І одразу ж застрелив одного з індиченят. Стріляв я із сімдесяти ярдів, однак спромігся влучити в шию, і здоровенна куля просто знесла пташеняті голову. Це був постріл, гідний Книги рекордів.
Я притиснув свою вудку каменем, прочистив рушницю та перезарядив її. І поквапився перейти річку вбрід, щоб забрати свій трофей.
Підійшовши до вбитого птаха, я помітив поряд із ним дещо цікаве — кремінне вістря списа фіолетового кольору завдовжки чотири дюйми. Я довгенько просидів там, уважно роздивляючись цю знахідку. Вістря мало два пази біля основи (сучасні люди й досі не навчилися відтворювати подібне). А кремінь на тій землі, де я жив, міг мати який завгодно колір — від кремового до брунатного, — але не фіолетовий. Тож я дійшов висновку, що це вістря потрапило сюди з якихось далеких земель.
Коли я повернувся до того місця, де рибалив, то побачив свою вудку, що спокійнісінько пливла за течією. Її тягнув за собою здоровенний сом, який проковтнув мою наживку. Отже, у мене був десь
