Долина страху, Артур Конан Дойль

— Але після цього ви часто її бачили?

— Я часто бачив Дуґласа, — Беркер холодно зиркнув на детектива. — Якщо ж зустрічався з нею, то лише тому, що неможливо навідувати приятеля, уникаючи контакту з його дружиною. Якщо ви припускаєте, що...

— Я нічого не припускаю, містере Беркер. Ставлю лише ті запитання, які потрібні, щоб збагнути справу. Містер Дуґлас схвалював вашу дружбу з його дружиною?

Беркер зблід, як сметана.

— Прошу не питати мене про таке! — крикнув він. — Як це стосується справи, яку ви розслідуєте?

— Я змушений повторити своє запитання.

— А я відмовляюся відповідати.

— Ви маєте право відмовчуватися, але ваша відмова і є від­повіддю.

Беркер із хвилину помовчав. У його чорних очах читалася велика напруга думки. Несподівано він усміхнувся.

— Врешті-решт, джентльмени, ви справді лише виконуєте свій обов’язок, і я не можу перешкоджати вам. Прошу тільки не дошкуляти місіс Дуґлас всіма цими запитаннями. На її долю й так припало достатньо смутку. Змушений визнати, що бідний Дуґлас мав один-єдиний недолік — ревнощі. Він любив мене й обожнював свою дружину. Хотів, аби я приходив сюди й навіть часто посилав за мною. Але коли він бачив, як його дружина по-дружньому розмовляла зі мною, він неодноразово втрачав самовладання й навіть міг образити. Й, однак, ніхто у світі не мав більш люблячої, вірної дружини та відданого приятеля, ніж я.

— Ви ж знаєте, що обручку вбитого зняли з його пальця?

— Начебто так.

— Що хочете сказати цим «начебто»? Це ж безсумнівний факт.

Беркер уперше виглядав розгубленим і збентеженим.

— Коли я сказав «начебто», то, власне, хотів підкреслити його непевність. Адже не виключено, що Дуґлас сам зняв перстень.

— Проте зникнення каблучки вказує на те, що між шлюбом Дуґласа та злочином є певний зв’язок.

Беркер стенув плечима.

— Не бачу жодного зв’язку, — заперечив він. — Але якщо ви натякаєте, що це кидає тінь на репутацію місіс Дуґлас, то... — очі чоловіка гнівно блиснули, але він зусиллям волі стримав себе, — то ви на хибному шляху.

— Більше запитань не маю, — холодно сказав Мак-Дональд.

— А в мене є, — зауважив Шерлок Голмс. — Коли ви увійшли в кімнату, там горіла лише свічка на столі, правильно?

— Так.

— І при її світлі ви побачили все, що сталося в кімнаті?

— Загалом усе.

— І відразу ж подзвонили?

— Атож.

— Й Емс прибув дуже скоро?

— Через хвилину або десь так.

— І коли він прибіг, то побачив, що свічка задмухнута, а горішнє світло запалене. Це дуже дивно.

Беркер знову неабияк збентежився.

— Не бачу в цьому нічого дивного, містере Голмс, — відповів він, помовчавши. — Свічка ж дає недостатньо світла.

Голмс більше ні про що не питав, і Беркер, недовірливо поглянувши на кожного з нас, вийшов.

Інспектор Мак-Дональд послав із Емсом записку для місіс Дуґлас, в якій повідомив, що готовий піднятися в її кімнату. Жінка відказала, що зійде до нас сама. Незабаром у їдальню увійшла струнка вродлива жінка років тридцяти, стримана й врівноважена. Її запитальний погляд перебігав із одного з нас на іншого.

— Ви щось з’ясували? — спитала вона.

У голосі леді звучав радше страх, ніж надія.

— Ми робимо все від нас залежне, місіс Дуґлас, — відповів інспектор.

— Не скупіться на витрати, — заявила вона холодним тоном.

— Ми чули від Сесіла Беркера, що ви ще не були в тій кімнаті, де стався злочин?

— Ні, він стримав мене на сходах і попросив повернутися до себе.

— Ви почули постріл і спустилися вниз?

— Я накинула халат і зійшла вниз.

— Через скільки часу після пострілу ви зустріли на сходах містера Беркера?

— Дуже швидко. Важко помітити, скільки минуло часу в такій ситуації. Він благав мене не заходити туди та запевняв, що я вже нічим не можу зарадити чоловікові. Тоді місіс Еллен, наша економка, відвела мене знову нагору.

— Чи не могли б ви уточнити, скільки часу ваш чоловік перебував унизу, коли ви почули постріл?

— Ні, не можу. Я не чула його кроків. У нього була звичка щоночі обходити будинок.

— Через цю його звичку я й потурбував вас, місіс Дуґлас. Ви познайомилися з вашим чоловіком в Англії?

— Авжеж.

— Містер Дуґлас ніколи не розповідав вам про подію, що сталася в Америці й накликала на нього небезпеку?

Місіс Дуґлас серйозно задумалася, перш ніж відповісти.

— Ні, не розповідав, — відповіла вона нарешті. — Але я завжди відчувала, що якась небезпека йому таки загрожує. Він не бажав розмовляти на цю тему, причому не через відсутність довіри до мене, а через прагнення захистити мене від прикрощів.

— Як же ви тоді здогадалися про ту небезпеку?

На обличчі місіс Дуґлас з’явилася посмішка.

— Хіба може чоловік приховувати щось усе життя, щоб його кохана жінка нічого не запідозрила? Я здогадалася про це за багатьма ознаками, але найголовніше — за його манерою спілкуватися з незнайомцями. Я збагнула, що в нього є могутні вороги й що він вважає, ніби вони натрапили на його слід. Він завжди тримався насторожі, і я нервувала, якщо чоловік повертався додому пізніше, ніж зазвичай.

— Які слова чоловіка надто здивували вас і залишились у вашій пам’яті? — спитав Голмс.

— Долина страху. Такими були слова, які він вжив, відповідаючи якось на мої розпитування про його минуле. «Я був у Долині страху. Я ще й досі з неї не вийшов».

— Ви питали його, що він мав на увазі під Долиною страху?

— Питала, але він тільки сумно хитав головою. «Вже кеп­сько те, що я побував там. Дай, Боже, щоб її жах ніколи не торкнувся тебе». Це, мабуть, була якась реальна долина, в якій йому довелося жити, де з ним сталося щось страшне. У цьому я впевнена. Більше нічого не можу додати.

— І він не називав жодних імен?

— Ні. Але якось після нещасного випадку на полюванні, років три тому, у нього стався напад. Тоді він безперестанку гнівно повторював ім’я якогось магістра Мак-Ґінті, «володаря душі й тіла». Коли він одужав, я запитала його, хто такий магістр Мак-Ґінті та чиїх душ і тіл він володар. «Слава Богу, не моїх!» — відповів чоловік регочучи. Гадаю, що існує зв’язок між тим Мак-Ґінті та Долиною страху.

— Ще одне запитання, — попросив інспектор Мак-Дональд. — Ви зустрілися з містером Дуґласом у Лондоні, і там він запропонував вам руку і серце. Чи не передував цьому якийсь роман? Чи було щось таємниче у ваших зару­чинах?

— Роман був. У всіх завжди бувають романи. Але не пригадую нічого таємничого.

— У нього не було суперника?

— Ні, я була вільною.

— Ви знаєте, що його обручку хтось зняв. Вас це не дивує? Можливо, якийсь старовинний ворог і справді вистежив вашого чоловіка, але заради чого була знята обручка?

Я готовий був заприсягтися, що легка усмішка промайнула на її вустах.

— Не можу сказати.

— Гаразд. Більше не будемо вас затримувати. Прийміть наші вибачення за турботу, — піднявся й уклонився інспектор. — Залишилася ще купа нез’ясованих моментів, але ми повернемося до них пізніше.

Місіс Дуглас підвелася з крісла, і я знову